Коли соловейко побачив цю чарівну нову царицю квітів, то був так заворожений її красою, що в захопленні притис троянду до своїх грудей... Але гострі шипи, мов кинджали, вп'ялися йому в серце, і яскраво-червона кров бризнула з люблячих грудей нещасного й зросила собою ніжні пелюстки дивовижної квітки. Ось чому, стверджують перські перекази, безліч зовнішніх пелюсток троянди й досі зберігають рожевий відтінок.
Слово «гюль», себто троянда, для перса, а особливо для персіянки, одне з найчарівніших слів. Та й сама Персія у поетів набула назви «Гюлістан» — «Сад троянд». І справді, тут усюди троянди. Ними переповнені сади і внутрішні двори, прикрашені усі приміщення, купальні, могили; без них не минає жодних урочистостей, жодного свята.
Особливо ж гарним буває у Кашмірі свято розквітаючої троянди. Тоді звідусіль сходяться до Кашміра молоді люди і, гуляючи по вулицях з кошиками троянд, кидають квіти у перехожих. Той чи та, в кого поцілили трояндою, вважаються щасливцями й зобов'язані зробити подарунок у відповідь. І всі з задоволенням це роблять, оскільки впевнені, що трояндовий дощ, котрий упав на них, принесе щастя.
Із перських поетів особливо оспівував троянду знаменитий Гафіз, і тому він навіть похований у містечку Кессер, що являє собою найбільший у світі сад троянд.
Любов та святобливе ставлення до троянди перейняли од персів турки, а точніше усі магометани, котрі, згідно з Кораном, вірують, що біла троянда виросла з крапель поту Магомета під час його нічного сходження на небо (жовта — з крапель поту Магометового віслюка, а червона — з крапель поту архангела Гавриїла). Тому вони приписують білій троянді очисну силу, і жоден магометанин не тільки не дозволить собі наступити ногою на троянду, але навіть побачивши єдину пелюстку на дорозі, він одразу ж її підніме і дбайливо покладе на чисте місце.
Саме тому, очевидно, очисну силу приписують вони й приготовленій із неї трояндовій воді, і султан Саладин, як відомо, відвоювавши у християн у 1189 році Єрусалим, увійшов до перетвореної хрестоносцями на церкву мечеті Омара не раніше, ніж вимивши усю підлогу, стіни і навіть скелі, на яких вона збудована, трояндовою водою. Скільки на це було витрачено такої води — можна зробити висновок хоча б з того, що для її перевезення знадобилось майже п'ятсот верблюдів.
Так само вчинив і Магомет II із храмом святої Софії, взявши Константинополь у 1453 році. Перш ніж перетворити цей дивовижний храм на мечеть, він велів вимити його трояндовою водою згори донизу.
Кажуть, що трояндою захоплювався великий Конфуцій, присвячуючи свої поезії її чарівності й запаху, оспівуючи як царицю квітів. Розповідають також, що з 18000 томів бібліотеки китайського імператора понад 500 присвячені троянді, в імператорських садах її стільки, що з неї щорічно одержують есенції на суму понад 50000 франків.
Цікаве застосування мають у Туреччині й пелюстки троянди, особливо ж рожевої. Ними осипають у сералях новонароджених, а якщо пелюсток на той час нема, сповивають немовлят у тонкий рожево-червоний газ, який дуже нагадує їх і котрий саме заради цього виписують у Туреччину з Єгипту тисячами аршинів.
Чи знали троянду давні євреї — питання спірне, оскільки деякі вчені стверджують, що єврейське слово «шошам» у Біблії, перекладене Лютером як «троянда», означає не троянду, а червону лілею. З іншого боку, згідно з Талмудом, червона троянда виросла з невинно пролитої крові Авеля й тому повинна слугувати прикрасою кожної єврейської нареченої в день її шлюбу, Скоріш за все, одначе, євреї познайомилися з нею не раніше VII століття до народження Христа, бо до того часу її зображення не зустрічається на жодному з папірусів.
Що ж до відомого знавця єгипетського життя Еберса та його роману «Уарда» (троянда), де цим ім'ям названа героїня давньоєгипетського твору, то це, очевидно, лиш захоплення шановного єгиптолога.
В VII столітті в часи Птоломея своїми чудовими трояндами славилося в Єгипті містечко Арсиноє — з них там виготовляли трояндову воду. І знаменита єгипетська цариця Клеопатра, приймаючи у себе Марка Антонія, звеліла осипати всю підлогу зали, де мав відбутися бенкет на його честь, шаром трояндових пелюсток завтовшки піваршина (один лікоть). Це покриття нагадувало м'який килим і, щоб по ньому зручно було ходити, його накрили дрібного шовковою сіткою. Лиш ця примха обійшлася в півтора таланта срібла, тобто понад дві тисячі карбованців1.
1
Тут і в багатьох випадках далі подібні визначення подаються автором за старим курсом російського рубля періоду 1914 року, коли за нашими підрахунками написана книга М. Ф. Золотницького. Дата її видання у примірнику, за яким відтворено текст, не збереглася. (Прим,