Отець Іван Дуткевич вважався людиною підприємливою, на вітер гроші не кидав, а до поля, що взяв як посаг за дружиною, долучив придбане за роки ревного душпастирства і своє поле. Поратися коло землі отець не мав змоги, отож там працювали селяни-кріпаки (люди називали його ще й дідичем). Священник кожного року прикупляв до своїх володінь ще по кілька моргів тамтешньої землі. Та не судилося зазнати довготривалого сімейного щастя: дружина, народивши йому двох дочок та сина Евгена, 19 грудня 1841 року — саме на храмове свято Святого Миколая — назавжди полишила цей світ. Її поховали на цвинтарі біля тієї ж церкви, в якій правив її чоловік, а відтепер уже вдівець отець Іван Дуткевич.
Предки Квітки Цісик вирізнялись музикальними та співочими талантами. Дуткевичі, як стверджує Роман Горак, любили співати, а коли ще була жива дружина, на іменини господаря дому Івана (припадали на восьме липня за новим стилем) коли збиралася вся рідня, то їхні співи линули з плебанії, що аж люди, які йшли зблизька, заслуховувалися. Отець Готеровський не раз любив казати, що буде говорити з преосвященним, аби отця Івана Дуткевича перевели до Собору Юра. Бо то гріх, аби такий могутній голос пропадав десь на любинських болотах. Але отець собі такого не бажав і далі служив на своїй парохії.
Отець Лев Трещаківський не раз нарікав на те, що отець Іван розминувся зі своєю професією, бо з нього був би добрий співак. Він не раз запрошував його на спільну відправу в церкву Благовіщення в Городок на храмове свято. І коли вони разом перед святим причастям співали: «Придіте, ядіте се єсть тіло моє» то церква німіла, слухаючи той гарний і злагоджений дует.
Отець Іван опікувався місцевою школою, а гроші, виділені на освіту сільських дітлахів, шанував як ніхто, намагався максимально використати їх. Він був добрим проповідником, добрим учителем і господарем і до своїх обов’язків ставився сумлінно та з відповідальністю.
А ще був реформатором. Так, до скасування панщини 1848 року він скасував її самочинно у своїх маєтках. І, як не дивно, зробив на цьому, як казали, «незлий інтерес». Селянам, які мали виконувати в нього роботу, він почав платити грішми, і здивував усіх навколо, особливо якщо взяти до уваги те, що аж на десятому селі про нього знали, як про великого скупаря. Мало того: він кожному сільському господарству виділив певний наділ землі зі своєї власної, так, щоб ця земля могла прогодувати тих людей. Звичайно, що робив він це не за так. Але селяни з охотою йшли на це. По суті, вони й далі працювали на свого дідича, але вже не почувалися панщизняними людьми, а мали почуття своєї гідності. Вони могли, окрім того, вже вільно розпоряджатись своїм часом, а це для селянина було дуже важливо. Раніше він мусив зробити всю роботу для пана, а лише потім уже — для себе. Тепер було інакше, і всі були задоволені з такого революційного кроку отця Івана Дуткевича. Відтак селянин міг свою продукцію вивезти на ринок у Львів, що був досить близько розташований (22 км) та мав добре сполучення з селом. Повага до отця Івана Дуткевича серед галичан була дійсно великою. Він був учасником Собору руських учених, а також брав участь у роботі Головної Руської Ради 1848 року, де вирішувалась ціла низка важливих для українців питань. Спричинився отець Іван Дуткевич і до фінансування деяких важливих для українців проектів, запланованих Радою. Не стояв осторонь, коли будували Народний Дім у Львові — і тут фінансово підтримав цю ініціативу. Помер він 2 червня 1882 року в доволі молодому віці у свого сина Евгена, що був на той час парохом у селищі Рудному біля Львова. Але громада Великого Любиня захотіла, щоби його прах був похований у них, бо був він для цього села благодійником, та й, окрім того, тут була похована його дружина Марія. Пам’ятників у ті часи чомусь не було заведено ставити — от дубовий хрест, та й годі. А тому не дивно, що вже перед Другою світовою війною ні його могили, ні могили його дружини нащадки не знайшли. Двоє двоюрідних братів Івана Дуткевича (по дядьку Максиміліану таких братів у Галичині звали стриєчними) стали відомими священиками: Тома (1846—1921) та Юліан (1857—1925) і разом із сином Івана Дуткевича — Евгеном (1835—1897) в 1899 році увійшли в історію як засновники українського господарського товариства «Сільський господар», яке впродовж 1909—1917 років очолював український правник, політик, громадський діяч, публіцист, письменник, організатор кооперативного руху Евген Олесницький, завдяки якому «СГ» здобув значний авторитет серед українського селянства. Кооператив забезпечував правовий захист селян перед державною і крайовою владою та самоврядуванням, опікувався влаштуванням профільних освітніх курсів і шкіл для селянських дітей, засновуванням дослідних полів, розплідників плодових дерев, зразкових садів, пасік, стаєнь, курників, вівчарень, поширенням найновішого сільськогосподарського устаткування (зокрема через спільне користування машинами та реманентом), землевпорядкуванням сіл, організацією садівничо-городницької школи в Скнилові під Львовом, видавничою справою та припинив свою діяльність у 1944 році.