Навесні 1894 року Артур Еванс вперше ступив на острів своєї місії. Крит одразу припав йому до серця. Він знайшов тут усе, чим захоплювався в Далмації: мужній народ під турецькою окупацією, драматичний краєвид, пам’ятки та сліди довгої еллінської, римської, французької, венеціанської та турецької історії. Під цією барвистою мозаїкою багатьох культур Еванс сподівався знайти щось, чого досі ніхто не торкнувся.
Ще перед початком розкопок він занотував: «Золотий вік Криту лежить далеко, поза межами знаної нам історії», а далі речення, яке нам здається парадоксом: «Ніщо сильніше не вражає археолога, котрий досліджує релікти дуже далекого минулого, ніж коли він знаходить їх у місці, де об’єкти, які походять з тих історичних періодів, є порівняно рідкісними й неважливими».
Чергове повернення до Англії і в березні 1899 року мандрівка на Крит, цього разу вже з конкретною метою розпочати розкопки. Їх троє: Еванс, Девід Джордж Гоґарт — молодший від Еванса, але більше від нього досвідчений у царині археологічних технік, і Данкен Мекензі — рудий шотландець, поліглот і фахівець у веденні щоденника археологічних робіт. Вони пливуть, мов аргонавти на зустріч із однією з найчудовіших пригод модерної гуманістики. На морі шаліє буря. Давно померлі мінойці боронять свої таємниці.
Негайно почалися роботи поблизу Кноса, на узгір’ї Кефала. І вже в перші дні очам археологів відкрився гігантський лабіринт будівлі.
Під датою 27.III.1899 року Еванс записує у своєму щоденнику: «Надзвичайне явище — ми не знайшли нічого грецького, нічого римського — крім, може, єдиного фрагмента чорної глазурі. Нас трохи піддурила геометрична кераміка VII століття до Р.Х., а також гробниці, відкриті поблизу центральної дороги […]. Розквіт Кноса варто датувати значно давніше. Скажу більше: великий період цієї цивілізації треба віднести далі аж до домікенського періоду».
Так народилася нова галузь знань про наше минуле. На грецький світ — здавалося б, пізнаний уже до решти, — впало несподіване світло. Традиційне, притаманне дев’ятнадцятому століттю ізолювання «еллінського дива» від навколишнього варварського світу довелося викинути на звалище непідтверджених теорій.
Перед Евансом постало завдання, яке перевищувало, — якщо поглянути на це з сучасної перспективи, — сили однієї людини. Коли б це відкриття було здійснене через півстоліття, за розкопками наглядали б потужна міжнародна організація та численний штаб учених.
Мрією Еванса було розшифрувати критське письмо. Упродовж багатьох десятиліть він працював над цим уперто й безрезультатно. Правду кажучи, того дня, коли він опинився біля підніжжя узгір’я Кефала і коли лопати 30 робітників заглибились у землю, він зовсім не сподівався, що доля обдарує його рідкісним привілеєм і титулом відкривача невідомої цивілізації.
Йому було 49 років, майже стільки ж, як Шліманові, коли той почав розкопки Трої. Він не відкрив золотих масок, скарбниці, коштовного каміння — як це трапилось у Мікенах, — але опинився візаві з дозрілим і вишуканим мистецтвом, сповненою чарівності й витонченості архітектурою і солодким, хотілося б сказати, декадентським стилем життя, яке випромінювали розкопані руїни. Лабіринт сходів, покоїв, коридорів, терас і дворів здавався безконечним, і Еванс із клубком Аріадни в руках терпляче просувався крок за кроком уперед. Невдовзі довелося потроїти кількість найнятих робітників. Починання було воістину небачених масштабів.
Еванс наймав фахових архітекторів, до того ж, всупереч звичайній практиці, не на останньому етапі робіт для підготовки остаточних планів, вертикальних і горизонтальних перерізів відкритих пам’яток, — а від початку розкопок. Першим його співробітником був Теодор Файф — архітектор Британської археологічної школи в Афінах, відтак Крістіан Дол і врешті Піт де Йонг. Що це означає? Це означає, що від перших кроків сер Артур прийняв рішення, якого йому не можуть пробачити чимало фахівців, — рішення про реконструкцію.
На виправдання відкривача можна сказати, що матеріал, з якого був збудований Кнос, міг у будь-кого викликати розпач. Палац був наче з туману й марев, він тікав від археологів, стіни, вкриті фресками, розсипалися на порох від найменшому дотику, спалені дерев’яні колони, а властиво, їхні сліди, не підтримували жодних стропів. Отож, Еванс вирішив погнатися за власним баченням палацу. Австрійський учений Каміло Птачнікер, котрий пише про його роботи, дозволив собі дуже злостиву, проте не позбавлену рації заувагу. Він називає Кнос не більше й не менше, а «кіномістечком», де людина «мандрує серед гіпотез, які, хоча й зроблені з армованого бетону, надзвичайно крихкі».