Далебі диск із Феста, ця ще одна критська загадка, є плитою з випаленої глини у кшталті не цілком правильного кола, товщиною у 2 см й віссю у 16 см. Ота плита з обох боків вкрита спірально розташованими ієрогліфічними знаками. На додачу до цих труднощів, оті ієрогліфи відрізняються від знаного нам, хоча досі не розшифрованого, ієрогліфічного письма мінойців. Вони були, схоже, далекими попередниками Гутенберга, адже кожен знак відтиснутий окремим штампом, прототипом поліграфічного шрифту.
Диск із Феста був знайдений у 1908 році в руїнах палацу. Одні дослідники вважають, що це пам’ятка, яка походить з Криту середньомінойського періоду, натомість інші переконані, що це імпорт з Малої Азії. На диску виокремлено 45 знаків. Вони дуже виразні та представляють людські голови, цілі постаті, знаряддя, посуд, птахів, квіти, риб і низку ідеограм, які важко окреслити: покраплені поля, прямокутники, геометричні фігури, хвилясті лінії. Що кілька знаків фігурує вертикальна лінія, але не відомо, чи вона справді є, як припускають деякі дослідники, розділовим знаком.
Французький дослідник Марсель Ф. Оме, спираючись на певну подібність ієрогліфів із Феста й індіанських петрогліфів із Південної Америки, дійшов висновку, що ця критська пам’ятка є не більше й не менше, як листом останніх мешканців Атлантиди, який містить опис катастрофи й долю тих небагатьох, кому вдалося врятуватися. Серйозні вчені, тим не менше, відносять теорії пана Еме до казок.
VII
Наближається час від’їзду з Криту. Я ще ніколи так терпляче не стирав куряви історії, ще ніколи так квапливо не ковтав старого каміння, тож починали затиратися контури часу, минулого й сучасного, бо лише у цих двох стихіях людина може жити насправді, найповніше; я відкладав дату від’їзду, завбачливо, як ніколи, ділячи танучі драхми, щоб вициганити в долі ще один день, ще два, пояснюючи собі, що Крит — це не тільки Іракліон і Кнос, що треба побачити значно більше, бо побачити — значить повірити, а я хотів повірити в реальність Великої Матері, Еванса та засніженої вершини Іди, і цитрин, які саме дозрівали в долині Месара.
Я тоді товкся по Криту завше переповненими автобусами, зі скрипучих гучномовців шерехато, мов камінці, сипалися народні мелодії, я мандрував цими гамірними скринями галасу від затоки Міравель аж до мису Спанда, з Півночі на Південь, від Егейського до Лівійського моря. Я відвідав багато місць, у тому числі Малію зі слідами мінойського палацу, Ґурнію, оту, як слушно хтось сказав, Помпею бідняків, Ґортинію, де як ніде на острові збереглися залишки багатьох культур поруч із очевидними слідами римлян, таблицею законів, виписаною на мурі певною антиквою, залишки королівської вілли в Агія Тріада і найгарнішу з руїн Криту — Фест.
Слава італійським археологам, яким довірили Фест. Це чисті руїни, без претензійних реконструкцій, цілковите заперечення Кноса. Ними мене водив Александрос, той сам, якого описав Генрі Міллер у найкращій своїй книжці Колос із Маруссі. Не сумніваюся, що після довгого свого життя Александрос стане святим покровителем гідів, Sanctus Cicerone[9]. Він чинить дива, адже вміє викресати іскру життя з каменю та ентузіазм із найбільш пересичених.
— У нашому палаці, — каже він, — покої були низькі, позаяк мінойці були, як і я, низького зросту. Я — міноєць. — Він постійно усміхається, проте коли це каже, стає цілком серйозним. — Ми тут мали санітарне обладнання, не гірше, як у Кносі. А навіть, скажу, краще. — І вже тягне нас до слідів каналізаційних ровиків, каже нахилятися, торкатися каміння і прицмокувати. Нарешті він веде нас на вершину великих сходів і наказує помовчати.
9