Мені ніде не вдалося відшукати власні роботи маестро Ґільєрона чи бодай згадку про цього митця, але підозрюю, що Еванс залучив його не через гадані таланти, які вихваляє Котрел, а тому, що він слухняно тримався бачення відкривача. Не надто розумію, чому фантазії швейцарця на теми критських фресок фігурують у підручниках історії мистецтва в якості оригіналів.
У порівнянні з іншими відкритими предметами критського мистецтва, мінойські фрески нечисленні й дійшли до нас скаліченими, знищеними вогнем, понівеченими сумнівними процедурами реставраторів. І хоча з певністю то було мистецтво не таке величне, як єгипетське, воно носить на собі відбиток неповторної оригінальності.
Білизна, блакить, сіризна, жовтизна, чернь, червінь і зелень — такою була «палітра» малярів з Криту та з берегів Нілу. Проте відмінності між ними значно суттєвіші, ніж схожість.
Мінойці малювали на ще мокрих стінах, тоді як єгиптяни вживали техніку темпери. Ці два методи породжують дуже серйозні наслідки: перший вимагає швидкості, рішучості, відмови від подробиць і близький до імпровізації, другий дозволяє ретуш, поправки, є більш зосередженим, повільним і споглядальним.
Малярство єгиптян, усе їхнє мистецтво, як мабуть жодне інше на землі, перебувало під переможною владою метафізики. А водночас найбільш банальні сцени з життя — дикі качки в очереті, коропи в саджалці, — намальовані з мало не науковою докладністю, і ми не маємо жодних труднощів у розпізнаванні ґатунків тварин і рослин, зображених анонімними єгипетськими майстрами. Як пояснити цей бентежний мезальянс натуралізму з піднесеними справами духу?
Оті дрібні, ідилічні сцени єгиптян майже завжди супроводжувалися знаком, написом, ієрогліфом, який каже, що за барвистою завісою життя існує суворий та єдиний світ, світ богів і душ, котрі шукають безсмертя. Не завжди реалістична докладність є виразом радісної афірмації життя, похвалою видимій реальності. Квітка лотоса, намальована скрупульозно, мов у природознавчому атласі, докладно нарисована рука на струнах арфи, пір’їни дикої качки — не означають ні похвали, ні афірмації. Вони існують для того, щоб можна було прочитати завдяки цим фрагментам чисту меланхолію проминання.
У критському малярстві менше сили й піднесеності, йому чужі філософська задума чи релігійний екстаз. Воно нагадує плохе й легковажне рококо. Це спонтанне, нервове, поривчасте мистецтво, яке мало дбає про деталь, отож, птахи, риби та квіти наче виражають загальну ідею природи, й інколи важко сказати, до якого ґатунку вони належать. Однак є в цьому всьому оживляючий подих обожнюваної природи, грація, усміх і танцювальний жест.
Увесь корпус мінойського малярства, мало не все, що вціліло від пожарища, зберігається в сучасному, повному світла музеї в Іракліоні. Фрески розташовані на другому поверсі в залі, позначеній літерою К. Їх небагато, всього 38 знахідок різного розміру, від мініатюрних, висота яких коливається від 17 до 80 сантиметрів, аж до великих стінописів процесій, де зображені постаті, близькі до натуральних розмірів.
Відомо, що малярство на Криті було, принаймні у певний період, дуже поширеним і вкривало стіни багатьох палаців і вілл. Мінойські митці малювали і «абстрактні» — як би ми сьогодні сказали — декоративні мотиви, орнаменти, архітектуру, колони, портики, стилізовані рослини, і тварин, людей, краєвиди, запозичені просто з навколишнього світу. Окреслення «намальовані з натури» не має у стосунку до мінойських митців надмірного сенсу, вони, мабуть, не ставили собі моделі для копіювання; моделі вони мали в собі, невичерпні запаси форм і барв, вони були медіумами, котрі переказували плинний струмінь барвистого світу. Так наче тоді не існувало поділу на об’єкт і суб’єкт, митець не стояв перед лицем природи, яку намагався пізнати за допомогою геометрії, а був частиною космосу, як дерево, вода й камінь, місцем зустрічі стихій, і йому й на гадку не спадало, що він є творцем, істотою винятковою та натхненною.
Небагато творів мистецтва дійшли до нас у всій своїй красі й блиску. Варто було б дивуватись (і це радісне здивування), що вціліло аж стільки свідчень людської вразливості й генія. У саду мистецтва є великий шпиталь скалічених та умираючих форм. Потужні жорна часу працюють невблаганно. Тож походжаючи залами іракліонського музею, наче шпитальними палатами, я намагався відшукати у старих фресках вроду молодості. Так само, як хворі, вони чекають нашого співчуття та розуміння. Якщо ми їм цього пошкодуємо, вони помруть, залишивши нас осамітненими.