Автопсихоаналіз не був би повним, коли б старий, вісімдесятилітній на час написання того листа-есе Фройд не повернувся у спогадах до часів свого дитинства та юності. Він згадує тоді про убозтво батьківського дому, задушливу й сповнену заборон атмосферу, молодість із обмеженими можливостями та горизонтами.
Ні, він ніколи не мав сумніву в існуванні Акрополю, але й не мав жодної надії побачити його будь-коли на власні очі. І ось, того дня, коли це трапилося, йому хотілося сказати братові: «Чи пам’ятаєш наші молоді роки? Щодня ми ходили тією ж дорогою до гімназії, а в неділю — на Пратер, або їхали до добре нам знаного закутка десь на околиці міста. А оце зараз ми перебуваємо в Афінах, на вершині Акрополю! Який довгий шлях ми здолали!». «І якщо можна порівняти малі речі з великими, — пише він далі, — чи ж не так само Наполеон І у день своєї коронації в Нотр-Дам звернувся до брата зі словами: “Що сказав би наш батько, коли б тепер міг бути поруч?”»
Це вираз радісної гордості, проте триває вона заледве мить, і майже одразу ж її бентежить усвідомлення переступу табу, зривання забороненого плоду, глибоке почуття вини. Почуття вини? Так, відповідає Фройд.
Перед ким? Батько Фройда був незаможним купцем, не надто освіченим, і Акрополь небагато для нього означав. Натомість сини переросли його. Вони дуже високо піднялися над його посполитим існуванням, «позбавили його трону», і саме в цьому замаху на батьківський ідеал варто дошукувався того відчуття вини, яке позбавляє радості, призначеної для тих, хто спілкується з шедевром мистецтва.
У цьому місці на гадку спадають слова великого критика Фройда: «Чи ж комплекс батька, який цілковито прошиває погляди фройдівської школи, доводить, що вона вчинила будь-яке гідне уваги звільнення людини від “родинного роману”? Цей комплекс із усією його фанатичною штивністю й надмірною вразливістю є погано усвідомленою релігійною функцією…».
У цьому листі-розвідці, написаному наприкінці життя, либонь виразніше, ніж в інших творах, автор продемонстрував свій глибокий песимізм. Утім, це не лише пізнавальний песимізм, він стосується самої природи людини, її принципової нездатності до осягнення щастя.
Я намагався якомога точніше викласти суть перебігу думки творця психології глибин, яка міститься в його невеликій епістолярній спробі пояснення певного особливого психічного явища. А позаяк ця спроба блискуче й переконливо написана, я почав було міркувати, чи не траплялося й зі мною щось подібне. Адже, коли ми читаємо підручники психіатрії, то знаходимо в собі завдяки емпатії різні описані там хвороби.
Спершу я запитував себе, як то воно з тим моїм відчуттям вини перед лицем шедеврів. Відповідь дати нелегко; зізнання будить потвори суб’єктивізму, наказує міркувати про дитинство, життєві невдачі чи про тих, кого нам бракує, про наших покійних близьких, яким не судилося розділити з нами радість, породжену переживанням прекрасних речей.
Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. Я сіяв безшелесну тишу на забуті могили.
Проте, якщо я все ж не впав у описаний Фройдом скептицизм, збентеження віри в реальне існування того, що побачив, то трапилося це через кілька істотних причин. Коли вже я став обраним, думалося мені, і то без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає — бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я делегат чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові, забути про себе, напружити всю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторились у мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них втямив, я здужав переказати іншим.
Той факт, що я завжди невпевнено почувався перед шедеврами, я вважаю природною річчю. Шедеври мають законне право руйнувати нашу зарозумілу впевненість і ставити під питання нашу важність. Вони відбирали мені частину моєї дійсності, наказували мовчати, припинити мишачу метушню навколо неважливих і недоумкуватих справ. Вони також не дозволяли, «щоби я, — як каже св. Томас Мор, — занадто багато клопотався про те напринджене щось, що зветься “я”». Якщо годиться назвати все це оборудкою, то була вона найкориснішою з усіх можливих оборудок. В заміну за смирення й сумирність вони давали мені «мед і світло», якого сам я у собі не потрафив би створити.