Простий, здавалося б, принцип anastylos на практиці, одначе, створює низку проблем, які непросто розв’язати. Грецький архітектор Баланос, котрий керував роботами на Акрополі в XX столітті, так описує труднощі з одним лише фрагментом архітектури Ерехтейону:
«Літографія Грегораса Соутзо показує нам фасад із каріатидами мало не цілком зруйнований у 1827 році. Ефор Пітакіс знайшов у місті голову каріатиди, яка була відреставрована баварським скульптором Імгофом. Фрагмент погруддя цієї каріатиди, що лежав поруч зі східною стіною храму, був знайдений і відновлений грецьким скульптором Анроулі під час робіт Пакара в 1844 році. Склепіння, доповнене новими блоками мармуру, підтримували невеличкі дерев’яні колони, які в 1872 році замінили залізними. Одна з цих залізних підпор проходила крізь теракотову копію каріатиди (оригінал вивезений Елґіном до Лондона) й підтримувала частину склепіння. Проте голови каріатид, навіть тієї, що була відновлена в 1844 році, перебували в дуже поганому стані, позаяк зле встановлені залізні підпори зрушилися з місця, тому треба було замінити каріатид із теракоти на каріатид із цементу. Підмурівок портика також належало змінити. Через ці розмаїті причини вирішили розібрати цілком увесь фасад і скласти його наново».
Відбудова грецьких храмів дозволила на практиці ознайомитися з секретами античної архітектури. Перші докладні обміри Парфенону здійснив у 1845 році англійський учений Френсіс Кренмер Пенроуз. Він вловив тонкі оптичні коректури, скажімо, незначне відхилення від горизонтальної лінії стилобату, яке становить 228 міліметрів, тобто одну тисячну ширини головного храму Акрополя. Те, що впродовж багатьох століть здавалося витвором холодної геометрії, насправді виявилося складною грою кривих ліній.
Anastylos Парфенону, яким керував Баланос, полегшив відкриття, що барабани, з яких складається колона, в старовину позначали тією ж літерою та символом, який фіксує черговість накладання каменів. Відсутні частини колон замінили цементними відливками, позаяк новий мармур не мав би славетної парфенонської золотої патини. Роботи вимагали величезної, так і хочеться сказати, годинникарської точності. Нові намащені оливою блоки архітраву, конечні для зміцнення конструкції, були підсунуті точно на місце відсутніх фрагментів. Із дивовижним тактом реставратори втрималися від цілковитої реконструкції, яка могла б перемінити Парфенон у сумну цитадель академічного класицизму.
Високо вгорі — він!
Внутрішній вигук у світлій і майже тріумфальній тональності.
Шлях був довгим і звивистим, а шанси, що я дійду до мети, — мізерними. Треба було подолати перешкоди, мури установ, замкнуті двері, коридори й цілу купу розміняних на монети кабінетних церберів, які вагалися, чи вдарити магічну печать, які тримали, нанизуючи на пальці, нитку моєї пригоди.
А прецінь можна було обмежитися повідомленнями інших, свідченнями експертів, можна врешті було б погодитися, що предмет наших мрій завше перебуватиме поза межами погляду й дотику. Звідки, отож, ця переможна воля до очної ставки, ця пристрасть, яка штовхає до фізичного зближення, прагнення покласти руки, тілесно поєднатися, а відтак відірватися, піти геть і забрати з собою — що? Образ? Дрож?
Я ніколи не переставав вірити, що Акрополь реально існує, і зустріч віч-на-віч зовсім не була конечною для зміцнення цієї віри. Акрополь був справжнім дивом. Він не вводив у спокусу органів чуттів, не обіцяв, що буде чимось більшим, ніж є насправді. Він сповнився весь, він був рівним самому собі.
Я тоді повторював подумки бездарну формулу: він є і я є, і гігантський простір часу, який розділяє дату нашого народження, меншав, мізернішав. Ми були сучасниками.
До Афін я прибув пізнім пополуднем. Пошуки готелю, злосливість вантажників, перші непевні блукання містом. Втрата дорогоцінного часу на написання листівок, пиття кави, розглядання вітрин. Я зрозумів, що підсвідомо відтягую мить зустрічі з Акрополем, наче намагаючись таким чином посилити силу враження.
Була вже ніч. Навколо узгір’я майже порожньо. Якщо добре пригадую цю мить, я почав рахувати, просто рахувати колони — вісім, сімнадцять і знову вісім, сімнадцять, саме стільки, скільки я малював у шкільних зошитах. Так, наче я хотів цей несподіваний спадок отримати холодно й раціонально.
Невдовзі я усвідомив, що в мені існують два Акрополі: денний і нічний. Перший був аналітичним, з головою в путівнику. Перевірка плану, вивчення структури цілого, торкання до каменів, фантазування про те, що загинуло, — щось на кшталт вивчення анатомії викопної тварини.