Перші спроби освоїтись і виробити собі особисте ставлення до пам’ятки. Я обрав «для себе» Пропілеї та Парфенон завдяки їх розмахові, масі й ладові. Храм Ніке був надто філігранним, щоб відчути його кам’яну матеріальність, він справляв на мене враження вдалої копії, доброго реферату на класичну тему. Найважче мені було порозумітися з Ерехтейоном. Портик каріатид псували металеві трубки підпорок, які відбирали цій споруді сенс і задуману легкість. Самі каріатиди скалічені й окрадені від краси, наче зупинилися на півдорозі між людським кшталтом і колоною. Над темною копанкою старих афінських культів цей іонійський храм наче каже про неможливість поєднання давньої віри з новим архітектурним виразом.
Другий Акрополь — нічний, запалений на небі, який віддавався погляду цілком. Я сидів бувало на Узгір’ї Муз, одразу біля пам’ятника Філопаппосу. Знизу, з убогого району Пляка, долинав банальний і щоденний гомін. Білі будинки яріли вапном у темряві. У повітрі витав дух баранини, оливи й часнику. Акрополь у вінці цибульних запахів. Ліворуч, серед дерев, щовечора відбувалося видовище Son et Lumière[42]. Хори Софокла плакали по черзі французькою та англійською. Світло видобувало з ночі фрагменти святого пагорба. Випромінюваний рефлекторами червоний зблиск імітував пожежі.
Акрополь був тоді для мене скульптурою; не архітектурним комплексом, а власне скульптурою. Зруйнована південна колонада Парфенону, низько стяті стовбури колон стискали серце. Каміння боролося з наступаючою пусткою.
З естетичного плану Акрополь у моїй свідомості переміщався на план історії. Я не міг повторити ні зворушення, ні молитви гуманіста минулого століття. Мені не проходили крізь горло слова раціоналістичної віри: «О noblesse, о beauté simple et vraie! Déesse dont le culte signifie raison et sagesse, toi dont le temple est une leçon éternelle de conscience et de sincérité»[43].
Акрополь перед моїми очима, зведений до скелету, позбавлений тіла, був для мене водночас витвором волі, ладу, а водночас хаосу, митців та історії, Перикла й Моросіні, Іктіна й грабіжників. І торкаючись поглядом його ран і каліцтв, я зазнавав відчуття, в якому подив перемішувався зі співчуттям.
Якщо я черпав особливе відчуття щастя тих, хто перебуває у небезпеці, то породжувало його, мабуть, усвідомлення того незвичайного факту, що «мені ще вдалося встигнути», перш ніж він і я поділимо долю всіх витворів людських на темному мисі часу, перед незвіданим майбутнім.
Самоська справа
Для Мірослава Голуба
Шматок землі, відірваний від азіатського континенту, — острів Самос у хвилях Егейського моря, яке тут красно називають морем Ікара. Простір, котрий відокремлює східний мис острова від суходолу, такий незначний, що в погожий день досвідчений плавець без проблем його здолає.
Острів має продовгувату форму. У північно-східній його частині море глибоко врізається у сушу, утворюючи затоку. Тут розташований головний порт і столиця, яка називається так само, як і острів.
Терен гористий. Страбон, наголошуючи ту гористість, пояснює, що samos означає височина. Найвище узгір’я височіє в західній частині Самоса. Відкрита на схід, вона захищена з заходу пасмом Керкіських гір, які сягають 1400 м і стрімко опадають у море.
Самос має неповних 500 км2, отож є крихтою в масштабі великих імперій. Проте значення цього острова виходить далеко поза межі його натуральних розмірів.
Колонізований греками близько 1000 року до Р.Х., Самос став центром іонічної культури задовго до періоду величі Афін. Великі сакральні споруди, в тому числі гігантський Герайон, постають у VIII столітті до Р.Х. Цей храм був відновлений у VII столітті, а відтак перебудований близько 560 року до Р.Х. архітекторами Ройкосом і Теодоросом, він був найбільшою святинею тогочасної Греції з імпозантними вимірами: 102 м довжини і 52 м ширини. За часів Геродота столиця острова, амфітеатром розташована біля моря, вважалась одним із найкрасивіших міст світу.
У період, коли Афіни ще володіли незначною кількість кораблів, могутній самоський флот неподільно панував на Егейському морі, сягаючи Сицилії, Епіру та своїх численних приморських колоній. Володарі Самоса підтримували приязні стосунки з Єгиптом, а східні сатрапи ставилися до них, як до рівних.
43