Комедіограф Телеклед каже, що афіняни віддали Периклові:
Одна з речей, які люди й народи вибачають найважче, якщо взагалі вибачають, — це приниження. Голу військову перемогу на полі бою ще можна якось сприйняти, бо її завше можливо приписати перевазі противника, несподіванці чи невправності власних вождів. Проте зранена гордість гоїться нелегко.
До афінського репертуару методів приниження переможених — поряд із заснуванням військових колоній у країнах непевних союзників — належало руйнування мурів здобутого міста. Так сталося на Самосі та на Егіні. Місто без мурів було наче виставлене на посміховисько, віддане на ласку накинутого протектора і позбавлене будь-якого захисту перед кожним нападником. То була політика настільки ж абсурдна, як і недалекоглядна. Ці справи краще розумів родич Перикла Алківіад, котрий у 417 році до Р.Х. вів переговори про союз із Аргосом, обіцяючи вибудувати довгий мур, який поєднував би місто з морем на кшталт довгого афінського муру. Ніхто, либонь, не мав ілюзії, що Алківіад ставиться до Аргоса, чи пізніше до Патрів із безкорисливою любов’ю.
Що ж, Афіни перемогли у війні з Самосом, але ця перемога була морально й політично сумнівною. Офіційний ентузіазм був величезним. Перикл, як пише Йон, почувався надзвичайно гордим, кажучи, що «Агамемнон десять років здобував варварське місто, а він упродовж дев’яти місяців здобув головне й найпотужніше іонічне місто!». Задля справедливості додаймо, що таке пишне самовихваляння не надто узгоджується з тим, що ми знаємо про Перикла і варто його приписати радше якомусь вуличному підлабузникові.
Афіни були не лише колискою цивілізації, а й вітчизною риторів і софістів. Якщо годі впоратися зі справою, яка може будити моральні застереження, або й узагалі була аморальною, треба вигадати термін, завдяки якому зло виявляється наче завуальованим. У подібних діях можна спостерегти елементи магії, віру, що підставою світу є не тільки речі та події, але й слово може мати конститутивну, творчу силу. Якоб Буркгардт у своїй Історії грецької культури із подивом та іронією пише про афінське вміння говорити про найгірші речі з завбачливою делікатністю, про здатність до винайдення евфемізмів. Отож, в’язницю називали помешканням, побір — доплатою, окупацію — охороною.
Традиційним голосом громадської думки була аттична комедія, мистецьке втілення принципу, який проголошує, що громадянин демократичної держави має право критикувати політиків та інституції. Дивна річ, проте безпосереднім наслідком самоської війни стало запровадження цензури — вперше в історії Афін комічним поетам заборонили представляти на сцені осіб під справжніми іменами. Це аж ніяк не дрібниця, а свідчення наближення глибокої внутрішньої кризи.
Суворе тамування свободи слова доводить, що настрої людності мали би бути далебі зовсім іншими, ніж офіційний ентузіазм і оптимізм. Більш ніж імовірно, що лунали критичні голоси, а Ельпініка — чудовий приклад громадянського сумління — не була винятком.
Історики захищають Перикла, кажучи, що то не він був автором декрету про цензуру. Начебто, за той акт проголосували на народних зборах під час його відсутності в Афінах. Врешті — кажуть захисники — сама заборона не втрималася, і через якийсь час (після двох театральних сезонів) греки відмовилися від цієї практики, негідної вітчизни демократії.
Вітчизни демократії? Так, у морі варварства вона була таки вітчизною демократії, попри те, що інколи нав’язувала власну волю іншим; задивлена у власний ідеал, у власну місію, у свій єдино слушний шлях, яким вона намагалася вести за собою посварений світок грецьких партикуляризмів.
Наше завдання не полягало в частуванні читача сумнівною утіхою від того, що немає в історії чистих справ, що під гаслом свободи часто криється насильство, а це для декого є зручним виправданням чинного й майбутнього зловживання словами та силою. Бо коли вже сам Перикл бував «імперіалістом»…
Отож, яку користь можна отримати від нагадування про ту давно минулу аферу; яка мораль випливає з цієї оповіді про поневолення острова Самос? Гадаю, що така: загарбники, повертаючись із війни, приносять у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи.