У часи правління кесаря Доміціана центуріон отримував 5 000 динарів на рік, і це було в 17 разів вище від платні простого легіонера; primi ordines (центуріони першої когорти кожного легіону) отримували вдвічі більше, ніж звичайний центуріон, тобто 10 000. Ще вдвічі більше (20 000 динарів) становила платня шефів центуріонів (primi pili). Англійський дослідник Пітер Естбері Брант уклав таблицю платні, в якій намагається вловити її зміну від часів Августа до Каракали, тобто від початку І аж до III століття. За Августа простий вояк отримував 225 динарів на рік, центуріон — 3 750, primi ordines — 7 500, а primi pili — 15 000. Через два століття платня зросла в середньому втричі, і для тих самих груп становила 750; 12 500; 25 000 і 50 000. Це підвищення, виражене в абсолютних цифрах, виглядає не настільки імпозантно, якщо взяти до уваги значну інфляцію римських грошей.
Сьогодні важко інтерпретувати ці цифри. Вони радше є свідченням значної різниці у винагороді за службу в армії, ніж життєвого стандарту легіонера. Інший англійський учений, Ралф Вествуд Мур, пропонує прийняти за орієнтовне мірило ціну на збіжжя — і приходить до висновку, що рядовий легіонер міг утримуватися, витрачаючи 2/3 своєї платні, а в пізніші часи навіть лише одну п’яту.
Проте, становище не було аж таким рожевим, як випливає з цих підрахунків, прецінь часто спалахували бунти військових, які вимагали покращення життєвих умов. Головною причиною описаного Тацитом бунту в 14 році був той факт, що легіонери мусили зі свого заробітку платити також за зброю, одяг і намети. Проте, в таких випадках кесарі воліли не дратувати головної опори влади та йшли назустріч вимогам вояків. Щоб запевнити собі їхню лояльність, вступаючи на трон, вони асигнували значні суми для поділу між легіонерами.
Як довго тривала військова служба? За часів Августа — 16 років плюс чотири роки не зі зброєю, а на адміністративних посадах у легіоні (immunes). Після відставки з війська ветерани отримували підйомні та наділ землі; а союзники — громадянські права (у 212 році після Р.Х. Constitutio Antoniniana визнала громадянські права за всіма мешканцями провінцій). У першій половині І століття період служби був підвищений до 20 років, а ветерани ще служили в армії упродовж п’яти наступних років; пізніше період чинної військової служби становив 25 років.
Вступ до лав військових відбувався доволі рано, і рекрути-підлітки не були рідкістю. На одному з надгробних каменів, який зберігається в музеї Ґросвенор у Честері, читаємо: DIS MANIBUS[74] CAECILIUS AVITUS EMERITA AUGUSTA OPTIO LEG. XX V.V. STIPENDIORUM XV VIXIT ANNOS XXXIV — це означає, що Цецилій Авіт, народжений в Емеріта Августа, заступник центуріона в XX легіоні Валеріа Віктрікс, служив у армії 15, а прожив 34 роки. О меланхоліє!
Едвард Ґібон у своєму славетному творі Сутінки Римської імперії так пише про римські легіони в Британії: «Господарі найкрасивіших і найбагатших просторів земної кулі зі зневагою відверталися від похмурих гір, які шмагали зимові бурі, та озер, сповитих у блакитну імлу, і від холодних безлюдних вересовищ, якими громада голих варварів гонила лісових оленів». Ґібон, а слідом за ним й інші автори, безумовно ідеалізує вояків імперії, загнаних у далекі краї. Не варто їх собі уявляти сумними блідими юнаками, котрі на привалах читають Роздуми Марка Аврелія та сумують за Лесбосом і Римом. То були радше криваві й брутальні йолопи — ті захисники цивілізації. Врешті, етнічний склад легіонів становив барвисту мозаїку, і «справжні римляни» складали тут мізерний відсоток. Переважна більшість — про що свідчать надгробні інскрипції — походила з Далмації, Фракії, Іспанії, Галлії, з-над берегів Рейну, Дакії, ба навіть далекої Кападокії та Сирії. Вони, мабуть, розумілися між собою на не надто вишуканій латині, яка мала стільки ж спільного з Цицероном, як мова рекрутів армії Франца Йосифа з німецькою мовою Гофманшталя.
Кожен легіон квартирував у сталому таборі, навколо якого групувалося місцеве населення — гендлярі й ремісники. Аж до початку III століття після Р.Х. вояки не могли укладати законного подружжя під час перебування на військовій службі. Натомість вони мали коханок, і синів від такого зв’язку зазвичай призивали до легіонів. Ці народжені у далеких від столиці краях знали Рим лише з розповідей, а обличчя кесаря — з портрета, який носив хорунжий — imaginifer. Тому немає нічого дивного в тому, що ідейна сув’язь солдата з імперією та імператором ставала дедалі слабшою від покоління до покоління.
Прикордонні армії поступово перетворювалися на територіальні війська зі слабким вишколом і низькою бойовою вартістю. В 367 році після Р.Х., у часи великого нападу саксів, піктів і шкотів, несподіванка для легіонів була цілковитою через зраду вояків, які патрулювали кордон і яким варвари пообіцяли участь у поділі здобичі. Тоді також трапилися численні випадки дезертирства.