Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.
4
– Ласкаво просимо до Барселони, капітане Арраес!
– Дякую, лейтенанте.
Фумеро вищирився.
– Уже майор.
Арраес кивнув, витримавши погляд двох скелець темних окулярів, за якими ховалися колючі очі Фумеро, так що тяжко було сказати, куди насправді вони дивляться.
– Мої вітання.
Поліціянт простягнув йому одну зі своїх цигарок.
– Ні, дякую.
– Першосортний товар, – наполіг Фумеро. – «Рубіо амерікано» [11].
Арраес узяв цигарку й сховав до кишені.
– Хочете оглянути документи й дозволи, майоре? Усі вони чинні, усі з печатками Женералітату [12]…
Фумеро стенув плечима, із байдужим виразом випускаючи з рота кільця диму і з легкою посмішкою розглядаючи жарину своєї цигарки.
– Я не сумніваюся, що всі ваші папери в порядку. Скажіть-но, а який вантаж у вас на борту?
– Харчові продукти. Ліки, зброя і боєприпаси. І велика партія конфіскованої власності для продажу на аукціоні. Можу показати вам інвентарний перелік усього, засвідчений печаткою урядової делегації у Валенсії.
– Іншого я від вас і не очікував, капітане. Але це все ви будете пояснювати портовим чиновникам і митникам. Я ж простий слуга народу.
Арраес спокійно кивнув, весь час нагадуючи собі, що не можна відвертати очей від цих чорних і непроникних скелець.
– Якби ви дали знати, що шукаєте, майоре, я б залюбки…
Фумеро жестом наказав капітанові йти за ним, і вони вдвох неквапом рушили вздовж палуби, тимчасом як уся команда вичікувально стежила за ними. Через кілька хвилин Фумеро зупинився й, затягнувшись востаннє, викинув цигарку за борт. Спершись на планшир, він поглянув на Барселону так, наче ніколи раніше її не бачив.
– Чуєте запах, капітане?
Арраес відповів не відразу.
– Я не зовсім розумію, про що ви, майоре.
Фумеро приязно поплескав його по плечу.
– Вдихніть глибше. Не поспішайте. Ви неодмінно його почуєте.
Арраес обмінявся поглядом із Бермехо. Члени команди також збентежено перезиралися між собою. Фумеро обернувся, жестом пропонуючи їм принюхатися.
– Що? Ніхто нічого не чує?
Капітан спробував витиснути усмішку, але губи відмовилися його слухатися.
– А ось я прекрасно чую цей запах, – сказав Фумеро. – І не кажіть мені, що ви його не зауважили.
Арраес невиразно кивнув.
– Звісно, що зауважили, – наполягав далі поліціянт. – Звісно, що ви чуєте цей запах. Як чую його я і всі тут присутні. Запах щура. Поганого щура, якого ви заховали в себе на кораблі.
Арраес спантеличено насупив чоло.
– Запевняю вас…
Фумеро підняв руку, наказуючи йому замовкнути.
– Коли до тебе прокрадається щур, його неможливо позбутися. Ти труїш його, а йому байдуже. Ти ставиш на нього пастки, а він сере в них. Знищити щура найтяжче над усе. Тому що він боягуз. Тому що він звик ховатися. Тому що він вважає себе хитрішим за тебе.
Фумеро на якусь хвилю замовк, щоб насолодитися своєю промовою.
– А знаєте, капітане, який єдиний спосіб покінчити зі щуром? Покінчити раз і назавжди?
Арраес похитав головою.
– Не знаю, майоре.
Фумеро посміхнувся, вишкіривши зуби.
– Звісно, не знаєте. Адже ви моряк, звідкіля вам це знати? Знати – це моя робота. Саме для цього революція поставила мене на моє місце. Дивіться, капітане. Дивіться і вчіться.
Перш ніж Арраес устиг щось сказати, майор разом зі своїми людьми рушив на ніс корабля. І тоді капітан побачив, що помилився. Фумеро все ж був озброєний: у його руці зблискував старовинний, неначе з музейної колекції, револьвер. Не звертаючи уваги на двері до кают, поліціянт перетнув палубу, безцеремонно розштовхуючи матросів, які траплялися йому на шляху. Він знав, куди прямує. За його знаком поліціянти оточили дверцята, що вели до трюму, і завмерли, чекаючи наказів. Фумеро нахилився над залізною лядою і легенько постукав кісточками пальців, немов у двері до давнього приятеля.
– Сюрприз, – протягнув він.
Коли поліціянти практично вирвали дверцята і денне світло ринуло в нутрощі корабля, Арраес повернувся на свій місток. За два роки війни він уже достатньо надивився й навчився. Останнє, що він побачив, – це те, як Фумеро, наче кіт, облизує губи, перш ніж із револьвером у руці пірнути в трюм.