Рана на нозі пульсувала глухим болем, і Фермін мусив схопитися рукою за виступ, щоб не впасти. Він відчув теплу кров у черевику, і запаморочення знову наринуло на нього. Фермін знав, що ось-ось знепритомніє. Алісія нажахано дивилася на нього. Фермін силувано всміхнувся.
– Нічого страшного, – промовив він. – Лише подряпина.
Віддалік авіагрупа вже розвернулася над морем і летіла над портовим пірсом, знову прямуючи до міста. Фермін простягнув Алісії руку.
– Хапайся.
Дівчинка повільно похитала головою.
– Тут ми в небезпеці. Нам треба перелізти на сусідній дах, щоб у тому будинку спробувати спуститися на вулицю, а потім дістатися до метро, – промовив він не надто впевнено.
– Ні, – пробурмотіла мала.
– Дай мені руку, Алісіє.
Дівчинка завагалася, але зрештою все ж простягнула ручку. Фермін, зібравшись на силі, підняв Алісію і підсадив на купу ящиків, а потім допоміг залізти на край виступу.
– Стрибай, – наказав він їй.
Алісія, міцно притиснувши книжку до грудей, похитала головою. Фермін почув, як кулемети затарахкотіли по дахах за його спиною, і штовхнув дівчинку. Коли Алісія приземлилася по той бік стіни, вона обернулася, щоб простягнути руку Фермінові, але її друга не було поруч. Фермін так і лишився стояти, чіпляючись за виступ із другого боку стіни. Він поблід, повіки впали на очі, так, наче лишатися притомним коштувало йому надзусиль.
– Біжи, – видихнув він з останніх сил. – Біжи.
Ноги Фермінові підломилися, й він упав навзнак. Перш ніж заплющити очі, він почув гуркіт літаків просто над собою і побачив, як із неба падають грона бомб.
16
Алісія відчайдушно бігла даховою терасою до великої скляної бані. Вона ніколи не дізналася, де вибухнув снаряд: чи зачепивши фасад котрогось із будинків, чи ще в повітрі. Єдине, що відчула дівчинка, – це навальний удар у спину маси стиснутого повітря. Оглушливий ураган підхопив її і штовхнув уперед. Шквал уламків розпеченого заліза пронісся біля неї, черкаючи її, і дівчинка відчула, як щось, завбільшки з кулак, боляче вдарило її у стегно. Дівчинку перевернуло й кинуло на скляну баню. Алісія пробила перепону зі скла й ринула в порожнечу. Книжка вислизнула їй із рук.
Дівчинка стрімко летіла вниз, крізь пітьму. Їй здалося, що минула ціла вічність, доки вона не впала на розтягнутий брезент, що пом’якшив приземлення. Тканина склалася під її вагою, і ошелешена дівчинка лишилась лежати долілиць на чомусь, що видавалося дерев’яною платформою. У височині, метрів п’ятнадцять над нею, Алісія бачила отвір, який пробило її тіло, налетівши на скляну баню. Дівчинка спробувала підвестися, але виявила, що не відчуває правої ноги і що ледве може поворухнути нижньою частиною тулуба. Алісія обернулась і побачила, що книжка, яку вона вже вважала втраченою, лежить на краю платформи.
Дівчинка поповзла на ліктях і вже торкнулася пальцями корінця, коли новий вибух струсонув будівлею, і книжка полетіла в порожнечу. Алісія визирнула за край помосту й побачила, як вона падає в безодню, змахуючи сторінками, наче крилами. Світло вогненної заграви, що бризками розіллялася по хмарах, дісталося всередину й розігнало темряву. Якщо очі їй не брехали, Алісія потрапила на саму верхівку велетенської спіральної вежі, утвореної з нескінченного лабіринту коридорів, переходів, арок і галерей, які всі разом здавалися неосяжним собором. Однак на відміну від звичних їй соборів, цей був не з каменю.
Його було побудовано з книжок.
У світлі, що падало крізь баню, перед очима Алісії поставали переплетіння сходів і містків, що вели до цієї споруди й виводили з неї, заставлені тисячами книжок. На самому дні прірви дівчинка помітила бульбашку світла, що поволі переміщалася. Світло зупинилося, і, пригледівшись, Алісія побачила чоловіка з сивим волоссям, що тримав у руці ліхтар і дивився вгору. Ногу дівчинці пройняло пекучим болем так, що аж потьмарився зір. Невдовзі по тому Алісія заплющила очі й утратила відчуття часу.