– Мені треба порадитися з твоєю матір’ю, – ухильно відповів Вальс.
Мерседес його обійняла й поцілувала, закріпивши цим самим ту невисловлену обіцянку, яку їй вдалося здобути. Ще до розмови з батьком Мерседес уже вибрала собі вбрання, у якому збиралася пишатися на балі, – блискучу сукню кольору червоного вина, пошиту в першокласному паризькому ательє для її матері, яку, втім, донья Єлена ніколи не змогла одягнути. Сукня, а також сотні інших уборів і прикрас із того життя, якого так і не вдалося зазнати її матері, п’ятнадцять років лежали в шафах розкішної покинутої гардеробної, що притикала до колишньої подружньої спальні на третьому поверсі, якою більше не користувалися. Коли всі гадали, що Мерседес спить у своїй кімнаті, вона протягом багатьох років нишком прокрадалася до материного покою і брала ключ, який зберігався в четвертій шухляді комода, що стояв просто біля дверей. Єдину доглядачку, яка насмілилася розповісти про ці її нічні візити, було звільнено без церемоній і без жодної компенсації після того, як Мерседес звинуватила її в крадіжці материного браслета, який вона сама ж закопала в парку, за фонтаном із янголами. Інші доглядачки не наважувалися розтуляти рота й удавали, що не бачать Мерседес у постійній півтемряві, яка панувала в приміщенні.
Із ключем у руці вона прослизала посеред ночі до гардеробної – просторої, ізольованої в західному крилі будинку кімнати, в якій пахло пилом, нафталіном і пусткою. Зі свічкою в руках дівчинка ходила вздовж шерегів скляних шафок із черевичками, коштовностями, вбраннями й перуками. Кутки цього мавзолею одягу й спогадів заснувала павутина, і маленька Мерседес – яка виростала забезпеченою і самотньою, як і личить справжнім принцесам, – уявляла собі, що ці всі чарівні речі належать ляльці, поламаній і проклятій, ув’язненій у кімнаті наприкінці коридору на четвертому поверсі, якій ніколи не судилося пишатися ні в цьому вбранні, ні в цих показних прикрасах.
Іноді, під покровом ночі, Мерседес ставила свічку на підлогу і вбиралася в один із цих нарядів, щоб протанцювати самій під звуки «Шехеразади» [15], що лунали зі старої музичної скриньки, яку треба було накручувати ключем. Відчуваючи щемливе задоволення, вона уявляла, як батькові руки, тримаючи її за талію, ведуть Мерседес величезною танцювальною залою, а всі заздрісно й захоплено дивляться на них. Коли світанкове проміння торкалося фіранок, Мерседес повертала ключ у шухляду комода й квапилася до ліжка, щоб коли о сьомій ранку до її спальні заходила покоївка, вдати, ніби прокидається з глибокого сну.
Того вечора, на балі-маскараді, нікому не могло й на думку спасти, що цю сукню, яка так бездоганно підкреслює її талію, було пошито для іншої жінки. Линучи над паркетом під звуки музики в обіймах то одного, то іншого, Мерседес відчувала, як очі сотень гостей сласно й пожадливо пестять її. Вона знала, що ім’я її зараз в усіх на вустах, і всміхалася подумки, коли їй вдавалося мимохідь почути розмови, головною героїнею яких була вона сама.
Коли годинник вибив дев’яту, Мерседес, на свій превеликий жаль, довелося піти з цієї такої довгоочікуваної вечірки. Дівчина покинула танцювальний майданчик і рушила до сходів, що вели до головного будинку. Вона сподівалася бодай на один танець із батьком, але той не з’явився на святі, і ніхто його сьогодні ще не бачив. Дон Маурісіо дозволив їй взяти участь у балі лише в обмін на обіцянку о дев’ятій повернутися до своєї кімнати, і Мерседес не мала наміру розчаровувати батька. «Може, наступного року залишуся довше», – думала вона.
Дорогою до сходів вона почула розмову двох батькових колег із уряду, поважних і літніх патриціїв, які протягом усього вечора витріщалися на неї посоловілими очима. Вони стиха пліткували про те, що дон Маурісіо все у своєму житті зміг купити за статки своєї бідолашної дружини, зокрема й цю, навдивовижу весняну попри глибоку мадридську осінь, ніч, щоб його хвойдочка-донька змогла покрасуватися перед найдостойнішим товариством. Сп’яніла від шампанського й вальсу, Мерседес уже було обернулася, щоб відповісти їм, однак чиясь постать перетнула їй шлях і лагідно стримала за руку.
Ірена, вихователька, яка була її тінню та її втішницею протягом останніх десяти років життя, тепло всміхнулася й поцілувала дівчину в щоку.
– Не звертай на них уваги, – сказала вона, беручи свою ученицю попід руку.