Пауза, що настала від надміру почуттів, спричинила нову овацію, під час якої багато хто видивлявся в натовпі героя цієї хвилі, якого сьогодні ще ніхто не бачив.
– Я не хочу говорити багато, адже знаю, що чимало гостей – серед них і я – прагнуть особисто висловити дону Маурісіо свою вдячність і захоплення. Тому я хотів би лише поділитися з вами особистим привітанням із найщирішими висловленнями прихильності, подяки й поваги до мого колеги по уряду й любого друга дона Маурісіо Вальса. Воно прибуло до мене лише кілька хвилин тому від голови нашої держави, генералісимуса Франко, якого державні справи затримали в Ель-Пардо [17]…
Почулися розчаровані зітхання, присутні роззиралися довкола. Запала похмура тиша, і тоді Альтея почав читати листа, якого дістав із кишені: «Дорогий друже Маурісіо, високоосвічений іспанцю й незамінний працівнику, що так багато зробив для нашої країни й нашої культури! Донья Кармен і я переказуємо тобі наші сердечні вітання й нашу подяку від імені всіх іспанців за двадцять років зразкової служби…»
Альтея підвів погляд і завершив свою промову гучними гаслами «Хай живе Франко!» і «Іспанія вперед!», які юрба підхопила з ентузіазмом. Чимало правих рук здійнялося вгору, а дехто навіть пустив сльозу. До оглушливих оплесків, які розляглися на весь маєток, приєднався і Альтея. Перш ніж покинути сцену, міністр кивнув диригентові, і музиканти, доки овація не затихла, заграли бадьорий вальс. Ще до його завершення гості, зрозумівши, що генералісимус не прибуде, знімали маски, кидали їх на землю й прямували до виходу.
4
Вальс чув, як відгомін оплесків, якими завершилася промова Альтеї, потонув у звуках музики. Альтея, «його великий друг і шановний колега», який роками намагався встромити йому кинджала в спину, либонь, неабияк тішився, читаючи цього листа від генералісимуса, що вибачався за свою відсутність на балі. Вальс тихо лайнувся, проклинаючи Альтею та його зграю гієн, зборисько новочасних центуріонів, яких багато хто вже називав «отруєними квітами», що розцвіли в тіні режиму й починали окуповувати всі ключові посади в уряді. Більшість із них зараз тинялися парком, попиваючи його шампанське й наминаючи його канапки. Нюхом відчуваючи його кров. Вальс підніс до рота цигарку, яку тримав двома пальцями, і лише тоді помітив, що від неї лишився сам попіл. Вісенте, начальник його особистої охорони, що стежив за своїм хазяїном з іншого кінця коридору, підійшов і запропонував одну зі своїх.
– Дякую, Вісенте.
– Прийміть мої вітання, доне Маурісіо… – пробурмотів його вірний цербер.
Вальс кивнув, ледь-ледь усміхнувшись із гіркотою. Вісенте, як завжди відданий і шанобливий, повернувся на своє місце у кінці коридору, де, якщо спеціально не приглядатися, неначе злився зі стіною, зникнувши серед барвистих шпалер.
Вальс затягнувся цигаркою і поглянув на широкий коридор, що розгортався перед ним за голубуватою завісою диму, який він видихав. «Портретна галерея» – називала Мерседес цей коридор, який біг довкола четвертого поверху і мав стільки портретів і скульптур, що видавався великим музеєм, закритим для відвідувачів. Лерма, доглядач музею «Прадо», який дбав про його колекцію, завжди нагадував, що тут курити не можна і що сонячне світло може пошкодити полотна. Вальс затягнувся вдруге, згадуючи цього чоловіка. Він був упевнений: Лерма хотів би сказати йому – але не мав для цього ні мужності, ні рішучості, – що цим творам мистецтва не годиться покриватися пилом у приватному домі, хай навіть у розкішній резиденції впливового політика, і що їхнє місце – музеї, де ними зможе милуватися публіка, ці мізерні душиці, які плескають на зібраннях і плачуть на похоронах.
Вальсові подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечір’я, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.