– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.
Варґас стенув плечима.
– Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.
– Банкіра?
– Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варґас.
Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.
– Як я розумію, дружина міністра хвора, – мовила Алісія.
– Хвора не те слово…
Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.
– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.
Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися в нескінченні ряди. Варґас знайшов вільне місце між «іспано-суїзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража підійшов і схвально кивнув головою.
– Нічогенька у вас сьогодні машина, начальнику, – сказав сторож, коли вони вийшли з автомобіля.
– Сьогодні зі мною дама, тож начальство дозволило мені погарцювати на «форді», – відказав Варґас.
Доглядач у повністю голубому однострої на вигляд був схожий на щось середнє між гомункулом і щуром. Здавалося, тільки завдяки тим брудним ганчіркам, обмотаним довкола його пояса, і прошарку жиру сторож не розпадається на частини. Прискіпливо оглянувши Алісію з голови до ніг, доглядач шанобливо вклонився, а потім, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки підморгнув Варґасові.
– Цей Луїс – непоганий хлопець, – виправдовуючи його, сказав Варґас. – По-моєму, він тут і мешкає, у власній комірці, під навісом у глибині майстерні.
Вони рушили вздовж музейної колекції на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луїс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчірки й слини, водночас смакуючи сласні вихили стегон та обриси гомілок Алісії.
Мажордом уже чекав на них із парасолею, якою Варґас поступився на користь Алісії.
– Сподіваюся, ваша поїздка з Мадрида була приємною, – урочисто виголосив слуга. – Ходімо, донья Маріана чекає вас.
Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмішку, що з’являється в багатьох слуг, які з роками починають гадати, ніби і в їхніх жилах тече, нехай і розведена, але все ж блакитна кров, що дає їм змогу зверхньо дивитися на інших. Алісія зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирає на неї, намагаючись за її рухами й одягом відгадати, хто вона така.
– Сеньйорита – ваша секретарка? – запитав мажордом, не відриваючи погляду від Алісії.
– Сеньйорита – мій начальник, – відповів Варґас.
Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразі, гідному того, щоб увічнити його на фотографії в рамці. Решту дороги він не розтулив губ, а очі не відривав від своїх черевиків. Парадний вхід вів до просторого вестибюля з мармуровою підлогою, від якого у різні боки розходилися коридори, галереї і сходи. Мажордом провів Алісію з Варґасом до читальної зали, де, споглядаючи крізь вікно на залитий дощем парк, на них чекала жінка середнього віку, яка обернулася з крижаною усмішкою на обличчі, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив двері за ними й пішов оговтуватися від свого спантеличення.
– Мене звати Маріана Седо, я особиста секретарка дона Маурісіо.
– Варґас із Головного управління поліції, а це моя напарниця – сеньйорита Ґріс.
Маріана своєю чергою взялася ретельно просвічувати Алісію поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорі помади. Далі перейшла до одягу й закінчила черевиками, на вигляд яких усміхнулася чи то з терпимістю, чи то зі зневагою, миттю, однак, заховавши усміх за стриманим і засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варґаса й Алісію сідати. Вони влаштувалися на шкіряній канапі, а донья Маріана всілася на стілець, який присунула до столика, де на таці парував чайник для заварювання і стояли три філіжанки, які секретарка наповнила чаєм. Алісія оцінила ту роблену міну, за якою сховалася донья Маріана, і подумала, що незмінна Вальсова охоронниця випромінювала лиховісну ауру почасти хрещеної-феї, почасти ненажерливої самиці богомола.