– Чарівна ручка Фантомаса? – запитав Варґас.
– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», – пояснила Алісія. – 1905 року. Страшенно дорога річ.
– А звідки ти це все знаєш?
– Леандро має таку саму.
– Схоже, для тебе вона цінніша.
Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.
– Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.
– І коли ж це станеться?
– Скоро.
Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.
– Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.
– Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»…
– То що ти пропонуєш?
– Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.
Варґас зітхнув.
– Відійди, – наказав поліціянт.
Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руків’я зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.
– Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, – мовив Варґас. – Подай-но мені канцелярський ножик.
Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.
– Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, – зауважила Алісія.
– У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа…
Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахи [30] із замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.
– Гартована сталь? – запитала Алісія.
Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.
– Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.
– Якщо добре поводитимешся, – відказав Варґас, висуваючи шухляду.
Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.
– Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.
Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.
– Міцний дуб, – сказав поліціянт. – Тепер таких меблів уже не роблять…
Алісія збентежено насупила чоло.
– Тут ми нічого не знайдемо, – зауважив Варґас, підводячись. – Їдьмо краще до управління, подивимося на листи Сальґадо.
Алісія не звернула уваги на його слова. Вона далі обмацувала середину шухляди і її спід. Бокові стінки шухляди виступали на два пальці нижче її дна.
– Допоможи мені вийняти її, – попросила дівчина.
– Тобі мало виламати замок, тепер ти хочеш розібрати весь стіл, – пробурмотів Варґас.
Поліціянт жестом наказав їй відступити і витягнув шухляду повністю.
– Бачиш? Нічого.
Алісія перевернула шухляду. До споду двома шматками ізострічки, наліпленими навхрест, був прикріплений предмет, схожий на книжку. Дівчина акуратно відліпила ізострічку. Варґас торкнувся клейкої поверхні.
– Приклеєно недавно.
Алісія поклала книжку на стіл. Відтак знову сіла у фотель і присунулася до світла. Варґас присів навпочіпки обік неї і зацікавлено поглянув на дівчину.
Книжка мала сотні дві сторінок і була оправлена чорною шкірою. Ні на обкладинці, ні на корінці назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палітурці була тиснена золотом гравюра у формі спіралі. Зображення створювало щось на кшталт зорової омани: читачеві, який тримав книгу в руках, здавалося, що він дивиться на закручені, як мушля равлика, гвинтові сходи, що спускаються углиб.
На перших трьох сторінках не було нічого, крім трьох начерків перовою ручкою, що зображали шахові фігури: туру, пішака й королеву. Своїми рисами фігури дещо скидалися на людей. Королева мала чорні очі й вертикальні, як у плазунів, зіниці. Алісія перегорнула сторінку й нарешті натрапила на назву твору.
Під назвою була майстерна ілюстрація, що займала цілий розворот і була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд місто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли поміж дахами. На вулицях палали багаття і здіймалися стовпи диму, а на вершечку гори над містом нависав великий хрест, охоплений полум’ям. Алісія впізнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони інакшої, Барселони, перетвореної на нічний кошмар, побачений очима дитини. Алісія взялася далі гортати сторінки й затрималася на ілюстрації, що зображала храм Святої Родини. На малюнку будівля, здавалося, жила своїм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежі Різдвяного фасаду звивалися до сірчаних небес, закінчуючись головами, що вергали вогонь.