– Ти бачила колись щось подібне? – запитав Варґас.
Алісія звільна похитала головою. На кілька хвилин вона поринула в дивний всесвіт, образи якого спливали з тих сторінок: мандрівний цирк із тваринами, що ховаються від світла; безкрайній цвинтар, що здіймається нагромадженням гробівців, і душі, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сіло на мілину біля берега, всіяного рештками кораблетрощі, і море трупів, затягнутих під воду. А над усією цією химерно-фантастичною Барселоною владарює він, вбраний у туніку, що розвівається на вітрі, – Багряний Князь із обличчям янгола й очима вовка, що спостерігає з маківки собору на вулиці, які вирують унизу під його ногами.
Алісія загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла від малюнків. І тоді дівчина зрозуміла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.
9
Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас м’яко притримав Алісію за лікоть.
– Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.
Погляд Алісії вп’явся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.
– Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.
– Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті…
Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.
– Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ… – уточнив поліціянт.
– Доказ чого?
Тон Алісії був холодний, різкий.
– Того, що поліція виявила під час розслідування…
– Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.
– Слухай-но…
Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.
– Алісіє…
Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.
– Будь ласка, – промовив він.
Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.
– Що сталося?
– Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.
– Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, – запропонував поліціянт.
І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видиво – якусь будівлю, укриту запоною дощу.
– Що там? – запитав Варґас.
Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.
– Матір Божа! – пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.
Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.
– Там хтось був, – промовила вона. – Стежив за нами.
– Хто б це міг бути?
Алісія спинилася на мить і замислилась.
– Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.
– Ти впевнена?
Дівчина кивнула.
– Візьми принаймні парасолю…
Варґас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникає за імлистою завісою, перетворюючись на ще одну тінь серед дерев.
10
Під її ногами простягнувся хідник із білуватого каменю. У шпаринах між тесаними брилами рівними лініями розрісся мох. Алісії доріжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зі цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплі дощу падали з віття дерев, яке торкалося Алісії, коли та проходила повз нього, немов чиїсь руки, що хотіли її затримати. Попереду маячіла споруда, яка спершу видалася дівчині оранжереєю, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мініатюрна залізниця, що оббігала весь маєток по периметру, проходила повз цю будівлю, біля головного входу до якої було споруджено перон, мовби на справжній залізничній станції. Алісія переступила через рейки й піднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Біль пульсував і шпигав у стегні, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дівчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а відтак штовхнула двері, які з тихим рипінням подалися вперед.
Спершу Алісія подумала, що потрапила до закинутої багато років тому танцювальної зали. Зі стелі, мов наморозь, звисали дві кришталеві люстри, а на шарі пилу, що вкривав дерев’яну підлогу, помережану ромбічними візерунками, виднілися сліди чиїхось ніг.