Підійшовши до столика, вона сіла навпроти Варґаса й обдарувала його своєю щонайчарівливішою усмішкою. Поліціянт тримав кухоль із пивом, до якого ледве доторкнувся, і дивився на Алісію, не приховуючи стурбованості.
– Я замовив стейк, – нарешті промовив він. – Із кров’ю. У ньому багато білка.
Алісія кивнула, даючи зрозуміти, що цілком схвалює його вибір.
– Я не знав, що замовити, але потім мені спало на думку, що ти, мабуть, кровожерна.
– М’ясо з кров’ю – це єдине, чим я харчуюся, – запевнила його Алісія. – І бажано, щоб із невинних жертв.
Варґасові жарт не видався смішним. У його погляді Алісія побачила своє відображення.
– Можеш це сказати.
– Що сказати?
– Те, про що думаєш.
– А про що я думаю?
– Ти думаєш, що я схожа на наречену Дракули.
Варґас насупився.
– Так мені завжди каже Леандро, – промовила Алісія приязним тоном. – Я не ображаюся. Уже звикла.
– Я думав не про це.
– Вибач за те, що було раніше.
– Тобі немає за що вибачатися.
Підійшов офіціант із двома тарілками і послужливим виразом на обличчі.
– Стейк для сеньйорити… і наша фірмова страва, косідо, для кавальєро. Бажаєте чогось іще? Може, ще хліба? Домашнього винця?
Варґас заперечно похитав головою. Алісія глянула на свій стейк, який лежав на тарілці серед гарніру з картоплі.
– Якщо хочете, можна трішки підсмажити… – запропонував офіціант.
– Не треба, дякую.
Вони взялися до їжі мовчки, зрідка позираючи одне на одного й обмінюючись заспокійливими усмішками. Алісія не мала апетиту, але змусила себе вдати, ніби стейк їй дуже подобається.
– Смачно. А як твоє косідо? Одружився б із кухаркою, що його приготувала?
Варґас відклав ложку й відкинувся на стільці. Алісія знала, що він вивчає її розширені зіниці й причмелений вигляд.
– Скільки ти вколола?
– Це не твоя справа.
– Що це за рана?
– Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.
– Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.
– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.
На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.
– Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.
– Це сталося в Барселоні?
Алісія кивнула.
– У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, – сказав Варґас.
– І що з ним? Помер?
– На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа [32].
– Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?
– То там, то тут. Переважно в Толедо.
– Всередині Алькасара [33] чи зовні?
– Яка різниця?
– Лишилося щось на згадку?
Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.
– Можна? – запитала дівчина.
Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.
– Нічогенький шрам, – сказала Алісія. – Болить?
Варґас защіпнув сорочку.
– Тільки коли сміюся. Я серйозно.
– Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.
Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.
– За наші страждання.
Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.
– То які в нас плани на день? – запитав він.
– Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.
– А ти не хочеш навідатися до нього разом?
– У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.
33
Алькасар (