Добрий ліхтарик.
Ви завжди ходите в одному й тому самому жакеті?
У цій країні це заледве чи не екстравагантність.
Наступного дня Алісія знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий ліхтарик і упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дівчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сіла перед зібранням творів сестер Бронте, її найулюбленіших письменниць ще з часів патронату «Рібас». Вона дістала сандвіч із маринованою шинкою, який їй приготували в кафе «Хіхон», і пиво, придбане в тому самому закладі, й узялася до їжі. Відтак, натоптавши черево, задрімала.
Розбудили її кроки в темряві, легкі, немов розчерки пера в поросі. Алісія розплющила очі й зауважила шпичаки бурштинового світла, що проймалося крізь стелажі книжок із другого боку коридору. Бульбашка світла переміщувалася поволі, наче медуза. Алісія підвелася й змахнула хлібні крихти з відлог жакета. За кілька секунд із-за рогу з’явилася постать і рушила далі, просто до дівчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алісія, – це очі, блакитні й призвичаєні до темряви. Бліда, немов сторінки щойно видрукованої книжки, шкіра і пряме, зачесане назад волосся.
– Я принесла вам ліхтарик, – промовила Алісія. – І батарейки.
– Дуже люб’язно з вашого боку.
Голос був хрипкий і незвично різкий.
– Мене звати Алісія Ґріс. А ви, мабуть, Вірхіліо.
– Він самий.
– Це лише проста формальність, проте мушу запитати, чи ви не вампір.
На обличчі Вірхіліо з’явилася дивна усмішка. Алісії він у цю мить здався схожим на мурену.
– Якби я був вампіром, то вже помер би від запаху часнику з вашої канапки.
– То ви не п’єте людської крові?
– Я віддаю перевагу «ТриНаранхусу» [39]. У вас цілий список таких запитань?
– Боюся, я стала жертвою жахливого розіграшу, – відказала Алісія.
– А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?
– Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.
– Я так і думав. Бібліотечні жарти.
– Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.
– Потреба настала?
– Я в цьому не певна.
– Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?
– Він ваш.
Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.
– Скільки років ви тут працюєте? – поцікавилася Алісія.
– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.
– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?
– Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.
– Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?
Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.
– Такої легенди ніколи не існувало, – заявив він.
– Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?
– Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.
– Ніколи не чула про такого письменника.
– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?
– Із чогось на такий самий кшталт.
Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.
– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?
– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.
– Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.
– Амінь, – підсумувала дівчина.
Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.
40
«Quo vadis» (