Горбата баба і супутники володаря, прикладаючи долоні до грудей, на всі лади вихваляли мудрість і розум тирана, а Гіпатія відчувала, що її слова вже ні до чого: якась пружна, липка, нездоланна петля огортала її звідусюд, тисла, горнула з такою силою, що годі було опиратися.
— Гей, раби! — звелів тиран. — Кличте носіїв для цариці! Над Пальмірою сходить небачене сонце…
ПОДИХ
Дні. Ночі. Томління і нестерпне чекання. Що діяти, що робити?
Довкола євнухи, служниці. Дивляться, стежать, не дають зробити жодного зайвого кроку. Умерти б, кинутися вниз з високої вежі, — де її знайти, як на неї вийти? Довкола — розкішні зали, покручені переходи, всюди — пильна сторожа.
Щодня — обмивання, натирання. її готують для східного тирана, як заморську харч для багатого ласуна. Що йому прагнення Гіпатії, її втрачена любов, її туга за вітчизною? Жадоба володіння затуманила йому розум, почуття, він не здатний вчинити те, чого б так бажалося дівчині. Ах, бодай ще хвилиночку волі! Зирнути краєм ока на рідний берег, вийти на знайому скелю і кинутися в море. І стати нереїдою, і полинути на хвилі за вітром далеко-далеко. І забутися, забутися навіки…
«Спокійно, спокійно, — шепоче щось в глибокій схованці серця. — Доки живеш — не все втрачено. Жди, терпи, надійся».
Ах, моє серце! Чого сподіватися? Нової любові? Хай навіть визволення надійде — їй уже не знати ні щастя, ні насолоди життя, бо ніколи не засяють нічиї очі такою ласкою, як ті єдині, неповторні очі!
Все минає, і все залишається, — пливе настирлива думка. Хто це промовляє? Хто?
Тиша довкола. Блискучі хитрі очі з імли закутків буравлять, стежать, не дають зосередитись, відпочити.
Приходить мати тирана — суха, висока жінка, закутана в чорне. Гостро дивиться на рабиню, мовчки оцінює.
— Встань, встань перед сонцем Пальміри! — кричать євнухи.
Гіпатія не ворушиться, байдуже дивиться на товстих прислужників. Навіщо їй вставати? Перед ким? Ради чого? Страх? В неї нема страху, бо вона хоче вмерти! Хай гнівно хмуриться ця зловісна жінка — еллінка не боїться її!
Мати тирана нетерпляче робить знак рукою, велить рабам замовкнути. Мовчки йде геть. І знову мовчання. Нестерпне чекання. їй приносять їсти, терпляче ждуть, поки Гіпатія неохоче проковтне якийсь плід, зап’є соком граната чи цитруса, а потім відносять посуд.
Тоскно, наче в могилі. Розкіш дратує, гнітить.
Між фігурними колонами — зорі. Якісь великі, волохаті, тремтливі. Дихає запахом квітів парке повітря. Здалека лине ледве чутна мелодія — чужа, незбагненна, тягуча.
Чужина, чужина, чужина…
Гіпатія простягає руку до кіфари, пригортає її до серця, як кохану дитину. Лише вона одна лишилася від рідного краю. А все інше пропало, навіть запах власного тіла вже чужий, неприємний, солодко-пряний.
Струни рокочуть, плачуть. Плаче душа. Плаче серце в земній темниці. Дорікає. Кому?
Народжуються і згасають слова, акорди, як зірниці перед грозою на обрії.
Ллється, ллється мелодійний плач, бо інакше не витримає серце. Трісне від розпуки.
Щезають раптово євнухи, неначе тіні перед сходом сонця. В залі тривога. Розгортаються пишні запони, в сутінках ночі вирізьблюється постать тирана.
Він іде повільно, невблаганно, як доля.
Гіпатія розуміє — надійшов вирішальний час. Розум загострився, серце стислося в кулак.
Смолоскипи попід стінами залу кидають жовтаві полиски довкола, в тому сяйві обличчя тирана неприємне, страшне. Не видно очей — лише ями під бровами. Жадібно грають під напнутою шкірою щелепи, здригаються від хіті губи.
— Співай, співай, володарко мого серця, — шепоче тиран, кружляючи довкола жертви. Він не хоче з’їсти здобич одразу, він ще хоче погратися. — Ти запалюєш вогонь у мені, ясноока еллінко! Ще нікого я не бажав так, як тебе! Співай, співай!..