— Ти хотів щось сказати мені?
— А звідки ви знаєте? — вражено скрикнув Славко.
— Я все знаю, — жартома сказав космонавт.
— Дуже хочу, — кивнув хлопець. — Я і моя подруга. Це — важливіше від життя.
— Тоді зустрінемося, — шепнув Король. — Тільки тепер незручно. їхатиму назад, сядьте в мою машину.
Провезу вас лісом, поговоримо.
Урочистий клекіт сплив. Скінчилася зустріч. Космонавт почав поспішати. Його навантажили копицею сувенірів, подарунків. Провели до машини. Сідаючи до «Волги», він запитливо оглянув гурт учнів та вчителів. Побачив Славка, кивнув. Хлопець схопив Ліну за руку, протиснувся з нею до космонавта.
— Сідай, — сказав Король, відчиняючи задні дверцята.
— В чому річ? — запитав Максим Іванович.
— У нас своє, — заспокоїв його космонавт. — Не турбуйтеся, вони незабаром повернуться…
Машина рушила. Затихли вітальні крики. Сонний ліс сипав назустріч пригорщі пожовклого листя. Космонавт глянув у дзеркальце на збентежені личка своїх гостей. Зупинив машину. Повернувся до них обличчям.
— Говоріть. Чи не зайцями бажаєте полетіти в космос? Тоді не вийде, — засміявся він. — Тепер електроніка, контроль. Не заховаєш зайвого сувеніра, не те що людини. То лише у фантастичних романах таке можливе…
— Ми не про те, — видихнув хлопець. — У нас таке, що й ви можете не повірити…
— Чому «й ви»? — здивувався космонавт. — Хіба ви вже комусь говорили, до когось зверталися? Про що, власне, мова?
— Можна, я одразу?
— Так і треба, — кивнув Король. — Як на фронті… або в космосі. Там зайві слова — катастрофа. Викладай, я слухаю!
І хлопець розповів усе, як воно сталося. Про грозову ніч, про пошуки метеоритів, про казкову хатинку і бабу-ягу, про літаючу квіточку і Нанті.
Космонавт слухав, не перебиваючи. Інколи заплющував очі, і тоді видно було, як біля його скроні б’ється під шкірою, напружено пульсує жилка. Хлопець опасливо поглядав на Короля: чи не сміється, бува? Чи не глузує?
Обличчя героя було незворушно-серйозне, лише біля вуст інколи з’являлася легка, лагідна усмішка. Така, як в дитини, коли вона вві сні бачить щось прекрасне, приємне.
Славко закінчив свою оповідь, і космонавт ще кілька хвилин сидів непорушно. Потім розплющив очі. Поклав руку на плече хлопця.
— Я заздрю вам обом, — сказав він.
— Нам? — здивувався Славко. — Мабуть, насміхаєтесь?
— Правда. Таке стрічається не кожному. У нас, у космонавтів, теж буває незвичайне… таке, про що не пишуть в газетах, в книгах, але щоб так…
— То що ж ви нам порадите? — несміливо запитала Ліна.
— Та хіба ж тут потрібна порада? — палко сказав Король, щиро дивлячись на неї. — Друзі мої, не до мене ж зверталася чудо-цвіт, Нанті, чарівна істота з далекого краю? Чуєте? Не до мене, а до вас! Чому ви забули про це? Чому шукаєте відповіді поза собою?
— Я… ми думали, що старші…
— Які старші? — здивувався космонавт. — Хіба в казці старші добувають жар-птицю? Хіба не наймолодший? Хіба не той, над ким насміхаються, глузують? Братці ви мої! Не ждіть відповіді від учених чи космонавтів! У них — своє, у вас — своє! У нас — наукова казка, у вас — просто казка! І та й та — прекрасна! Ви гадаєте, що у нас все гладенько? Ого! Такі бурі гримлять, що страх! Буває, якийсь вчений чи космонавт висуне нову гіпотезу або проект, а на нього — стріли, стріли! Абсурд, кричать, безумство, авантюра! А далі — глядь! — минає час, і «авантюра» летить в небо, або відкриває нові частки, або дає для пізнання нові шляхи в теорії чи практиці. Наука, братці ви мої, це теж дивовижна казка! І хто хоче йти у ній широким шляхом — той не відкриє нічого нового. Отак і ви… в своїй чарівній казці не шукайте поради того, хто не звідав небувалого шляху…
— А де ж ті, хто звідав? — гірко запитав Славко.
— Будь ти перший! — твердо мовив космонавт.
— Я? — завмер від несподіванки хлопець.
— А чому б і ні? Хтось же повинен бути піонером?
— А куди йти? Де шукати?
— Піонери не питають, а йдуть! Там, де пропадеш сам, і коня згубиш, — дивно всміхаючись, сказав Король. — Таку стежку завжди вибирали лицарі-звитяжці. Ну, мені пора! Виходьте з машини. Там, мабуть, ваші друзі вже непокояться…
Діти вийшли на дорогу. Космонавт обняв їх за плечі, пригорнув до себе.
— У мене ще більша тривога, — прошепотів Славко. — Я гадав, що ви…
— Що я? — сумно од казав Король. — Ти забув мої слова, що я заздрю вам, любі мої! Відкиньте смуток, дивіться довкола розплющеними очима. Казка знайде вас, якщо ви її діти. Чуєте? Вона знайде. Тільки й ви вічно прагніть до неї.