— Ну, тепер ти бачиш? Бачиш! Нам помагає казка!
— Тепер вірю, Славку! Вірю, що нам пощастить!
Вони відкрили свій тайничок, перевірили, чи все на місці, поклали до рюкзаків ще дві банки сухого молока. І в ту хвилину, як вже збиралися прикидати свої скарби сухою глицею, позаду них хтось кашлянув. До пенька підсунула тінь. Ліна скрикнула. Славко прикрив нору, озирнувся. З-за дерева виглядав Прі, хитро посміхався.
— Ага! — сказав він. — Попалися?
— В чому попалися? — похмуро запитав Славко.
— Ви щось надумали. Я чув.
— Ябеда! — різко крикнула дівчинка. — Нечесно підглядати!
— А чого ж ви перестали зі мною дружити? — насупився Прі. — Що я — гірший од вас?
— Бо ти — вбивця! — одрізав Славко.
— Кого я вбив? Що ти мелеш?
— Чарівну квіточку!
— То Ліна! Вона мене намовила.
— Я не намовляла вбивати. Я просила глянути.
— Еге, тепер не намовляла? — скиглив Прі. Його ніс жалібно наморщився, але в очах видно було хитрі зайчики. — Я ж не знав, яка то квіточка. А потім… я ж мовчу… я ж нікому не кажу, що Катя… чи як її… полетіла в небо. Те знаєте лише ви… і я…
— Ще б не вистачало, щоб ти базікав, — буркнув Славко. — Якщо нам не вірять, то тобі тим більше. Чого ти хочеш, чого тобі треба од нас?
— Дружити з вами, — нахабно сказав Прі, — і щоб ви мені одкрили свою таємницю. Куди збираєтесь?
— Ти однаково з нами побоїшся йти.
— Піду, — рішуче сказав Прі. — Ось тобі клятва — гризу землю! — що піду!
— А як я не скажу?
— Скажу директорові…
— І що? — зневажливо запитав Славко.
— Заявлю, що ви щось надумали…
— Ліно, — ледве стримуючи гнів, мовив Славко, — одійди на хвилиночку вбік, за кущі, а я з ним проведу бесіду… щоб він збагнув.
— Зажди, Славку, — попрохала Ліна. — Не треба. Може, справді, сказати йому? Третій буде не зайвий, якщо він не злякається…
— Я? — пихато запитав Прі. — Злякаюся?
— Добре, — повільно, ніби вивіряючи, мовив Славко. — Я скажу тобі, тільки поклянись…
— Хай мене проковтне мати сира земля, — урочисто проголосив Прі.
— …якщо я видам нашу таємницю, — додала Ліна.
— …якщо я видам нашу таємницю, — слухняно повторив той.
— Отак краще, — полегшено зітхнув Славко, затрушуючи вхід до нори. — Тепер можу сказати. Ми збираємося шукати пришельців…
— Яких… пришельців? — сторопів Онопрій.
— З Венери чи з Марса. Тих, що летіли недавно. Пам’ятаєш?
— Так то ж був оптичний обман? — промимрив Прі.
— Для кого обман, а для нас — ні! Ми хочемо їх відшукати. Ось поїдемо на Памір, і там в горах…
Славко повторив Прі всі свої докази й міркування. Той слухав, недовірливо позираючи то на Ліну, то на Славка. А коли розповідь скінчилася, він посопів трохи, подумав і рішуче мовив:
— Поїду і я з вами. О! Слава буде — то всім порівну.
— А продукти? — запитав Славко. — У нас лише на двох.
— Маю гроші. Назбирав тридцять п’ять карбованців. О! На ваше рота не роззявлю, — гордо заявив Прі.
— А не боїшся? — зневажливо запитала дівчинка. — А то тепер хоробрий, як заєць у норі, а як прийде до діла — дивись, щоб не заскиглив.
— З ким ти говориш? — випнув груди Онопрій.
— Тоді залізно! — схвально мовив Славко. — Збираємося і нікому нічичирк.
«ЗАЙЦІ»
Все йшло, як по писаному. Екскурсія прибула до Душанбе. Там дітей нагодували в їдальні, а Максим Іванович ходив з’ясовувати, коли буде літак для польоту до гірського кишлака. А змовники перезиралися, очікували часини, щоб якось одірватися від своїх.
Надвечір вони шаснули десь поза складами на край аеродрому. Учні на чолі з Максимом Івановичем вже прямували до літака, на якому вони мали летіти далі. Учитель турботливо оглядав своїх вихованців, спантеличено розводив руками. Втікачі бачили все те, проте не показували носа з-за тюків, де вони причаїлися. Лише Прі тремтів усім тілом і поривався встати.
— Може, ну його! Га? Може, побігли? Щоб разом з усіма? Га? А то… буде лихо…
— А клятва? — зловісно прошепотів Славко. — Ти забув?
Над аеродромом почувся голос диктора. Він звертався до трьох учнів, які загубилися і яких чекає літак. Кілька хвилин повідомлення повторювалося. Потім дверцята літака зачинилися, машина почала вирулювати на старт.
— Заспокоїлися, — сказав Славко. — Ми ж не маленькі. Вирішили, що ми десь мотнулися в місто. Ну, я піду на розвідку.
Темніло довкола. Над аеродромом спалахнули неонові вогні. Небо гриміло моторами. Прі з Ліною сиділи в кущах, на краю аеродрому, дивилися в зоряний безмір, хапали нервові дрижаки від напруженого очікування. Хлопець прислухався до ревища літаків, полиски прожекторів падали на його похмуре обличчя.