— Дурень я, дурень! — жалісно шепотів він. — І хто мене смикнув за вами? І нащо воно мені? Нічого ж не вийде з цієї затії! Ні слави, ні користі! Чого захотіли — казку знайти! Ой, дурні, дурні! А неприємностей — ой, скільки буде!
— Як ти мені набрид! — пробурчала дівчинка. — Гірше редьки з хріном. Посоромився б!
Прі промовчав. Посопівши трохи ображено, вмостився в бур’яні, підклав рюкзак під голову, накрився піджаком. Дівчинка виглядала з-за кущів, очікувала Славка. Нарешті недалеко від них вигулькнула із сутінок темна постать. Почувся шепіт:
— Лади! Повезло…
Прі здригнувся від несподіванки, невдоволено запитав:
— В чому там повезло?
— Мовчи! Тут, на краю поля, стоїть вертоліт. Здоровенний. Летить у гори. Щось везе геологам. Хатину, продукти, ще там щось. Туди, де нам треба — в найвищі гори. Краще й не придумаєш! Зараз щось вантажать. Заховаємось між тюками, ніяких квитків не треба. Класно буде. Готуйтеся — і гайда! Пішли…
Втікачі попрямували за Славком. Зупинилися навпроти вертольота-гіганта. Біля коліс поралися льотчики, про щось весело перемовлялися.
— Лагодять, — шепнув Славко. — Скоро полетять…
Ось льотчики зібралися до гурту, погомоніли. Потім один поліз усередину, інші поволеньки рушили до приміщення аеропорту.
— Ще двадцять хвилин, — почувся голос. — Перекусимо в буфеті — і в путь!..
— Чули? — прошепотів Славко. — За мною!..
Він став навколішки, поповз по бетону, тягнучи за собою рюкзак. За ним — Прі з Ліною. Біля входу Славко зупинився, піджидаючи товаришів.
— Тихенько щоб, як миші. Ні гу-гу!
Втікачі шаснули до люка. Прохід був завалений ящиками, мішками, м’якими тюками, гофрованими стінами збірного будиночка. Славко схопив дівчинку за руку, потягнув її вглиб салону.
— Сюди. Ось тут лягаймо, за цим ящиком. Ніхто не побачить, і м’яко. Можна спати. Ще краще, як на ліжку. Тсс! Замри!
Діти принишкли. В проході спалахнуло тьмяне світло. По стінах салону попливла тінь. Почулися голоси. Льотчики буденно говорили про домашні справи. Зачинилися з тріском вхідні дверцята. Настала тиша. По стінах поповзли світляні зайчики. Ліна й Онопрій цокали зубами від страху. Славко цикнув на них обурено.
— Чого ви цокаєте, наче насіння лузаєте? Ану цитьте!
— Так воно само цокає! — гикнув Прі.
— Я тобі нагикаю! Замри, бо почують!
Загули стартери, загриміли мотори. Вертоліт колихнувся, м’яко піднявся в повітря. Поштовхи вщухли. Крізь ілюмінатори заблищали яскраві зірки.
ГОРИ
Снилися Ліні гори. Не такі, як на картинах, а казкові, незвичайні. Кришталево сяють променисті вершини, над ними пливуть небувалі рожеві і блакитні хмари. А вона із Славком летить понад тими хребтами, роздивляється, що там ховається внизу, під білою запоною.
Ось широка площина, на ній блакитна куля. Біля неї стоїть високий пришелець. Срібно сяє на ньому скафандр, полум’яно палають очі. Він заклично махає рукою, гукає, і голос його лунає попід зорями:
— До мене, шукачі! Я давно чекаю на вас!
Ліна з Славком радісно зупиняються біля нього. Хлопець запитує:
— А чому ви чекаєте нас?
— Тому, що Всекосмічна Рада Сонця нагородила вас польотом до далекої планети.
— А за що?
— За мужність. За віру в казку. Сідайте — корабель жде!
Славко щасливо усміхається, хапає дівчинку за руку, трясе її.
— Ти чуєш, Ліночко? Ти чуєш? Ми досягли, ми знайшли! Ліночко, прокинься!
Що таке? Чому прокинься? Хіба вона спить?
Щезає тінню апарат, пришелець, казкові гори. Чується гуркіт моторів. І зовсім поряд тихий голос Славка:
— Сідаємо. Ліночко, прокинься…
Вона протирає очі, позіхає. Ще не може одразу усвідомити, де це вони, що з ними.
— Де ми?
— В горах. Приземляємося. Тихенько…
В грудях дівчини — холодок. Острах стискує серце. Вона все згадала. Вони мандрують, шукають таємниці. Одірвалися од своїх, кинулися в безодню. Страшно й тривожно…
За ілюмінаторами видно блідо-синє небо, пасма молочних хмар, кришталево-крижані гори. Шум гвинтів затихає. І одразу — громова тиша. Вона оглушує, заповнює все. Мов крізь вату, чуються голоси. Втікачі прищулюються в своїй схованці.
Одчинилися дверцята, звідти потягло холодом.
— Світає, — почувся голос льотчика. — Піду до геологів, хай забирають вантаж…