Хлопець вскочив до коридору. Люк безшумно зачинився. Славко добрався до керівної рубки, сів у крісло. І знову розтанули стіни, стали прозорими. Байдуже пливли багряні хмарини в далекому небі, хиталися в долині примарні дерева.
— Що ж діяти? Що робити? — прошепотів Славко. — Де шукати її?
— Яка-дія-потрібна? — пролунав поряд спокійний монотонний голос.
Славко сахнувся від несподіванки, злякано озирнувся.
— Хто це? — пробурмотів він. Невже йому вчувається?
— Це-я, — пролунала діловита відповідь.
Славко ще більше здивувався, але острах минув.
Він відзначив, що звук ішов десь згори. Певно, то був голос якогось робота або кібермашини. Але звідки він знає земну мову?
— Хто ти? — несміливо запитав хлопець.
— Друг, — карбуючи слова, пролунало згори. — Я-приніс-тебе-і-ще-одну-істоту-на-цю-планету.
Славко зрадів. Отже, це керівний робот корабля. Він розуміє мову. Можна з ним порадитися. Хвилюючись, хлопець сказав, уже вірячи в чудо:
— Ми вийшли, шукали їжі та води. Ліна торкнулася куща. Він виявився хижаком, який захопив її і поніс. Я не знаю, де вона, що з нею. Треба розшукати її.
— Хто-така-Ліна? — поцікавився робот.
— Подруга моя. Та, що летіла зі мною.
— Зрозумів. Друга-істота-ще-не-вернулася-на-корабель.
— Так, так. Чи можна знайти її?
— Можна.
— То прошу — хутчіше! Що мені робити?
— Сиди-спокійно-і-жди.
Прозорі стіни корабля знову затуманилися, стали непроникно-білими. Потім на них засяяли вогнисті розмаїті смуги, вони спліталися в густу сітку. З тих мерехтінь виникли образи марсіанських краєвидів. Дерева, горби, кратери, цирки, ямки, глибокі урвища та долини, вузькі джерела, що струменіли поміж чагарями. Краєвиди калейдоскопічно мінялися, погляд екранів заглиблювався все далі й далі.
Ось з’явився перед Славком густий гай блакитних дерев. Серед них багато кущів з кривавими квітами. Вони купчаться біля високої скелі, плавають в повітрі. На скелі підвішені якісь гігантські блискучі кокони. Кущі з червоними квітами старанно снували ще один кокон, привішуючи його до скелі.
— Паразитна-форма-життя, — сказав робот. — Нижча-еволюція. Живе-поїдає-живе. Запаси-біологічного-матеріалу.
— Це вона! — з жахом скрикнув Славко, вдивляючись у цей останній кокон. — Вони її вб’ють!
— Летимо-туди! — спокійно сказав голос.
— Швидше, — зітхнув тремтячим голосом Славко. — Скоріше, бо буде пізно…
Видіння далекої долини зникло. Стіни знову стали прозорими. Поверхня планети колихнулася, почала віддалятися. Славко побачив, як блискавично пропливали під кораблем пустелі Марса, подзьобані кратерами, та мізерні зарості. Десь недалеко заблищали серед пісків шпилі дивних будівель, руїни концентричних стін.
— Сліди-діяльності-розумних-істот, — сказав голос. — Було-високе-життя. Тепер-перерва-еволюції.
— То що? Марсіан нема? — сумно запитав Славко. — Вони загинули?
— Ні-є. Але-їх-мало. Планета-холодна. Мало-енергії-від-Сонця. Вони-шукають-нових-шляхів-розвитку.
— А чому ти залишив на Землі свого господаря? Чому полетів з нами?
— Господар-мисляча-істота. Той-не-господар. Механізм. Перевага-мислячій-істоті. Ввійшли-люди. Про-грама-польоту-на-Марс. Дослідження.
«Тепер зрозуміло, — подумав Славко. — Хоч керівний робот корабля й уміє розмовляти, але самостійного думання у нього не дуже багато».
— А звідки ти знаєш нашу мову?
— Я-ловлю-образ-слова. Маю-універсальний-перекладач. Дуже-просто.
Хм. Для нього дуже просто. А на Землі лише мріють про таке.
— Прибули, — сказав голос. — Треба-звільнити-мислячу-істоту.
Славко побачив, як заметушилися біля скелі літаючі кущі. Вони вишикувалися тісною лавою, настовбурчилися, огорнулися туманною хмариною, захищаючи свою здобич. Ліна вже була спеленута прозорими тонкими нитками і підвішена поряд з другими коконами до скелі.
— Треба забрати її, — захвилювався хлопець.
— Буде-зроблено, — запевнив робот.
З стінок корабля виринули дві механічні руки і обірвали нитку. Потім вони обережно внесли кокон з людиною до отвору, поклали на підлогу.
— Тепер-дій-сам, — повідомив голос.
Славко метнувся до вихідного люка. Схилився над непорушною постаттю, яка лежала на підлозі. В сяйві блакитних вічок, що миготіли на стелі, хлопець побачив бліде обличчя подруги, її чорні страдницькі очі.
— Задихаюся, — прошепотіла вона. — Нема… повітря…