Славко добув з кишені складаний ножик, розкрив його, тремтячими руками почав розпанахувати пружні слизькі ниті. Нарешті дівчинка вільна. Вона поворушила зомлілими руками, сіла на підлозі, жалібно заплакала.
— Я так… злякалася…
— Ще б не злякатися, — пробубонів Славко, приховуючи ніжність за суворим виглядом. — Повісили тебе коптитися на сонці, як тараню.
— Ти ще й насміхаєшся?
— А чого ж полізла до куща, не знаючи, що він та як?
— А ти теж схопився за гілку, яка вжалила тебе. Забув?
— Ну, добре! — полегшено усміхнувся хлопець. — Квити! Який я радий, що ти жива й здорова!
— А звідки ти знав, де я?
— Не я, а керівний робот корабля. Розумна машина.
— Ну? — здивувалась вона. — То, може, він нам поможе вернутися додому?
— На Землю?
— Атож. Славку, адже нічого ніде. Темно, страшно, порожньо. Вернемося, покажемо корабель. Нам повірять. Приготують велику експедицію, може, й ми полетимо. Тільки вже з ученими…
— Що ж, — важко зітхнув Славко. — Може, ти правду мовиш. Спробуємо вернутися. Тут на кожному кроці смерть. Один раз врятуєшся, інший раз — амба. Вставай, ходімо!
Хлопець повів дівчинку до каюти. Вона знеможено сіла в крісло, простягла зомлілі ноги, з насолодою потяглася. І коли за прозорими стінами з’явилося зображення скелі з повислими на ній коконами, Ліна з огидою скрикнула:
— Тікаймо звідси, скоріше!
— Тепер вони не страшні! — заспокоїв Славко.
Летючі кущі люто наскакували на сріблисту чечевицю, яка так несподівано одняла у них поживу, але, зустрічаючи незримий захист, відлітали до скелі.
— Чужий світ, — прошепотіла дівчинка. — Не видно людей. Наскільки наша Земля прекрасніша! Тут холодно, неприємно.
— Який-буде-наказ? — поцікавився голос робота.
— Це він? Робот? — вражено запитала Ліна.
— Він, — кивнув Славко. — Твій рятівник. Ми хочемо додому, — наказав він, поглядаючи вгору. — Лети додому.
— Слухаю, — сказав голос. — Прийнято.
Пустеля попливла вниз, високі скелі розтанули в бузковій імлі, хащі дерев, хижі кущі з кривавими квітами — все щезло в безвісті. Потемніло небо, спалахнуло яскравими зорями. Марс видався тепер гігантською чашею, вкритою рудуватим туманом.
Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі.
— Не віриться… Чи було це… чи ні?
— Мені теж не віриться.
— Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили і вміння. А тепер — спати, спати…
— Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як вернемось додому. Спи…
ПЛАНЕТА НЕСПОДІВАНОК
Славко незчувся, коли й заснув. Йому ввижалися крізь дрімоту рідні ліси, лілеї на болоті, чорні галки на весняній пахучій ріллі, суворе обличчя батька — коваля Трохима. Чувся веселий дзвін молотка, а потім чомусь — курликання журавлів. Десь зовсім поряд гомоніли знайомі люди, звучала докірлива мова баби Оришки, а потім війнуло теплим вітром з Дніпра. Гудуть серед трави тигристі джмелі, радісно заливається жайвір у небі, шепчуть про щось своє трави і квіти, бринить пустотливий потік. Хочеться кинутись у прохолодну ріку, покупатися. Ось зараз він розплющить очі, підхопиться на ноги, разом з Ліною кинеться бігом, бігом до берега…
Що таке? Де це вони?
Корабель вже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі.
— Ліно, вставай! Ліно!
— Га? Що?
— Ми прилетіли…
— Додому? Ой, як здорово, Славку!
— Та яке там додому, — розгублено мовив Славко. — Глянь — довкола які чари. На Землі такого нема.
— Це-не-Земля, — пролунав металевий голос згори. — Ви-наказали-додому. Я-повернувся-додому. Це-планета-Ра. По-земному-Юпітер.
— Юпітер! — скрикнув Славко. — Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ним, — він кивнув угору, — не домовишся. Ми сказали — додому, а він одтарабанив нас хтозна-куди!
— Треба-точно-висловлювати-думки, — стримано відповів голос керівного робота. — Прошу-залиши-ти-корабель. Я-мушу-летіти-на-базу-перепрограмуватися-й-поповнити-енергію. Бажаю-успіху.
Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявся в повітря, поплив над їхніми головами, зник за смугою дерев.
Діти почали оглядати краєвид. Вони стояли серед великої галявини, зарослої блакитно-бузковою травою. Тут і там зірками розквітали вогнисті квіти, знову зникали, ніби ранкові роси переливалися райдугою проти сонця. Небо було якесь примарне, блідо-блакитне — густо-імлисте до обрію і ясніше в зеніті, а над головою мерехтів гігантський ніжно-рожевий диск Сонця.