Діти отетеріли. Мовчали, перезиралися. Рибина зробила ще одне кільце в повітрі, знову зупинилася, помахуючи райдужними крилами.
— Це ти говориш? — нарешті спромігся на слово Славко. — Чи, може, нам здалося?
— Я, — озвалася рибина. — А хіба що?
— Як же так? А хто тебе навчав?
— Родичі, — дивуючись, відповіла рибина. — Друзі. Я народилася, а потім мене навчали. А тебе не родичі?
— Угу, — сказав спантеличений хлопець. — Але я не знав, що риби можуть розмовляти. У нас на Землі…
— А, — грайливо перебила рибина. — То ви з Землі? Тоді ясно. У нас, на Ра, все інакше. Тут розмовляють і тварини, і люди, і риби, і птахи. Навіть деякі рослини і квіти. Дивіться, вивчайте, дивуйтесь. Бажаю радощів!
Рибина весело метнулася понад берегом, з розгону пірнула у воду, попливла.
— Оце так, — похитавши головою, сказав Славко. — Якби у нас таку рибину виловив, то, мабуть, з переляку б умер!
— Здорово, — засміялася Ліна. — Принести б таку рибу у шкільний акваріум. Приходить Світлана Григорівна — наш біолог, — і тут рибина каже їй, висунувши носа з води: «Доброго ранку!»
— Ха-ха-ха, — весело заливався хлопець. — А вона — бац! — і в крісло! «Нашатиру мені, нашатиру!»
— А я б хотіла, — задумливо мовила дівчинка, — щоб наші тварини розмовляли. Собаки, наприклад. А то дивиться, дивиться тобі в очі, аж проймає поглядом, а сказати не вміє.
ДРУГ
Блідо-блакитний будинок, зроблений з непрозорого матеріалу, схожого на пластмасу, весь був увитий срібнолистим в’юнком з рожевими квітами. Діти ввійшли до широкого овального входу, прислухаючись, оглядаючись. Ніде нікого. Ні душі!
— Що таке? — дивувалася дівчина. — Наче вимерли.
— Тсс… Цить! Хтось-таки є.
В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.
— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.
— Легше буде познайомитись, — додав хлопець.
— Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване.
— Та ні. То таке природне.
Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.
— Я гадаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.
— А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.
— Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.
— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?
— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?
— Здорово! — похвалив Славко. — А вони просили тебе?
— Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям…
— Він добрий хлопчина, — прошепотіла Ліна. — Може, й нам у пригоді стане?
— Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?
— Вгадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..
— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?
— Ми з Землі.
— Як з Землі? — збентежився хлопець. — Там ще нема потужних космольотів. Як же ви…
— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі…
— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?
— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.
— Яка мрія? — поцікавився хлопець.
— Казкова.
— Розкажіть мені.
— Славку, розкажи йому все.
— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.
— Все, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє— Рон.
Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.