— Ах! Я вже ніколи не зможу нікого покохати!..
— Чому? Чому, люба дівчинко?
Гіпатія не встигла відповісти. Запона шатра відхилилася, на тлі блакитного неба з’явилося обличчя магараджі, великі чорні очі зупинилися на Гіпатії, спалахнули дивним сяйвом.
— Нарешті, — вихопилося в нього. — Ти здорова, донько неба?
— Здорова, володарю, — тихо відказала Гіпатія, опускаючи погляд донизу. — Дякуючи Саті… й тобі…
— О, мені не треба! — засміявся магараджа, показавши міцні білі зуби. — Дякуй своїй кармі, провідній зірці. Я лише виконавець…
— Я не зовсім збагну, що ти мовив, — сказала дівчина, — але відчуваю, що ти визволив мене від смерті… і ще ця приязна жінка…
— О, Сата — моя друга мати, — кивнув Хара-дева, ласкаво глянувши на служницю. — Вона мене доглядала від народження. Тепер служитиме тобі. Як тебе звати?
— Гіпатія…
— Я зватиму тебе Паті-дева… божественна Паті…
— О, навіщо? — сумовито запитала еллінка. — Навіщо так багато ласки? Чим я заслужила?
— Краса — радість богів, — сказав магараджа серйозно. — Пишайся красою. Може, верховний Брама грається з світами, щоб створити красу і помилуватися нею…
— А потворність?
— А потворність — лише тінь, яка мусить щезнути в промені сонця краси…
— Я — лише рабиня, володарю. Іграшка того, хто за мене заплатив. Ще недавно була вільною, прагнула чогось, а тепер…
— Ти не рабиня. Краса вільна, Паті-дева! Пам’ятай про це. Там, куди ти їдеш, жде тебе трон і країна, якої ти не бачила навіть у снах… А втім, може, й бачила в снах… Якщо була там в минулому житті…
— Я зрозуміла тебе, володарю. Та тільки боюся, що ти помилився в мені…
— В чому?
— Ти забув, що я не просто істота, чи квітка, чи дерево, яку можна легко пересадити в іншу землю… Та й квітка часто в’яне в непридатній, незвичній землиці, хворіє, доки звикне. А я втратила найрідніше, окрім землі… Я втратила коханого друга, з яким пливла до Афін. Він захищав мене від піратів і загинув у бою. Я клялася, що буду лише з ним, довіку з ним. Що я тепер без нього, навіщо?..
Магараджа вислухав Гіпатію серйозно, жодної тіні осуду чи іронії не з’явилося на його обличчі. Сата витирала очі краєчком свого покривала.
— Сумую разом з тобою, Паті-дева, — просто сказав Хара-дева. — Тяжко втрачати любих нашому серцю людей. Але туга наша від нерозуміння, від полону Мари…
— Не збагну, що ти мовиш…
— Слухай. Я поясню. Наші ріші, святі люди, вже віддавна пояснили найтаємніші закони життя, світу. Ваші уявлення про народження, смерть, про любов і втрату — ще дитячі, дикунські. Так, так! Хай не образять тебе мої слова, але я правду кажу. Ти, Паті-дева, втратила те, що сама створила, тобто те, чого не було…
— Як-то не було?! — скрикнула дівчина. — Я з ним росла, навчалася, ми кохали одне одного…
— Так, так, — кивнув магараджа. — Гра іскорок на хвилі морській, кохання метеликів серед синього неба. Ти втратила райдугу в небі, барвисту хмару на сході сонця, дощ серед спраглого літа. Ти захотіла це увічнити, зупинити мить! А хвиля налетіла, хлюпнула тисячами бризок і впала, щезла. Нащо ж зупиняти її? І чи можна це вдіяти? Океан вічний, вічна вода, а хвилі — лише химерна вібрація, невловима гра неосяжних стихій. Не журися, не гризися своєю втратою. її не було. Твій друг прийде в іншій хвилі, в іншій подобі…
— Як прийде? — вражено запитала Гіпатія, відчуваючи, як тривожно стукає її серце. — Він в царстві тіней, так віримо ми, елліни. Він ніколи не вернеться на землю… Християни вірять, що воскреснуть колись в тілах, але я не можу того уявити — як розсіяний прах може зійтися докупи…
— Варварське уявлення, — згодився магараджа. — Відновлювати недосконале тіло вмерлої людини — навіщо це богам? Світи Брами — вічна гра, все в нових і нових поєднаннях. Ми маємо невмирущу душу, вона грає з іншими душами, одягаючись в різні вбрання. Твій друг — рідна душа, жди його в іншій подобі. Ти обнімеш його, обнімаючи іншого коханого, ти побачиш його, милуючись небом чи хмарою, ти втішиш його, втішаючи того, хто тужить або страждає… Карма прихильна до тебе, перед тобою воістину божественний шлях… Прийми його…
— Що таке карма?
— Ваш фатум. Закон діяння і нагороди, прагнення і кари…
— Розкажи мені, володарю, про ваші ідеї, уявлення. Я змалку прагнула знання про світ, я хотіла вивчити філософію, математику, бажала лікувати людей і вести їх до неба…
— Ти матимеш все, чого хоче твоя душа, хоч це і тяжкий шлях — шлях жнана-йоги,[3] шлях розкриття таємниць небесних девів. Мій гуру, мудрий учитель Нарен, буде вчити тебе в дорозі і там, в моїх володіннях. Я не хочу нічого нав’язувати тобі, Паті-дева. Я розумію — удари долі жорстокі, їх нелегко перенести. Віддаляється рідна земля, наближається невідоме. Ти повинна не лише пізнати невідоме, а й полюбити його. Ми приймаємо лише те, що полюбимо. Молитиму богів, щоб ти полюбила мою Аріаварту, наші гори, наших людей, нашу древню мудрість. Відкрий серце і душу, Нарен ввіллє в чашу твого розуміння амріту безсмертних Вед…