Не було нічого дорослого, обтяжливого — тіло стало блаженно-легке, воно купалося в потоці пружного, ніжного повітря, і хітончик майорів на вітрі, наче крильцята, і золота диво-коса вихрилася довкруж голови, наче жмут сонячних струн з кіфари Аполлона.
А за нею біг Ісідор — вічний супутник її щасливої гри. Біг і не міг догнати коханої. їй так хотілося, щоб він догнав її, зупинив. То було б найвищим щастям для хлоп’яти! Але чому ж, чом вона не могла зупинитися? Яка сила несла її далі й далі, назустріч імлистому обрію?
Ось скелі, напівзруйновані іграшкові палаци з піску та черепашок — творіння Ісідора. їхнє улюблене місце, де вони граються й купаються. Дівчинка зупиняється, скидає хітончик і постає перед хлопцем у всій цноті і ясності дівочо-дитячої краси. Сонце радісно грається з недовершеними формами, пестливо цілує бронзову постать і домальовує променистими пензлями вічне чудо матері-Геї і Зоряного Урана.
— Яка ти гарна, Па!
— І ти прекрасний, мій Сі!
— Нема нічого кращого в світі за тебе!
— А море? А сонце? А птахи у небі? А квіти?
— Квіти прекрасні, Па, але нема чарівнішої квітки за твої очі. Сонце неповторне, але з тобою мені сяє сто сонць у блакитному небі!
— Як ти гарно говориш… Чом же ти так не говорив раніше?
— Коли, Па?
— Тоді… в далекому житті?
— Не пам’ятаю, — сумно промовляє хлопчик, суплячи брови. — Мені здається, що ніякого минулого не було. Лише я, ти і вічність. А все інше — сон…
— Може, й правда, — згоджується Гіпатія. — Тоді я не хочу йти у ті далекі, важкі сни. Давай будемо тут навіки, у царстві нашої любові!
— Давай!
Гіпатія танцює на гарячому піску і біжить до води. Там її кличуть друзі-дельфіни, там привітно махають руками подруги-океаніди.
— Гіпа-а-а-а…
Страшний крик Ісідора сколихнув серце дівчинки невимовним болем. Вона сахнулась, вдарилася об скелю. Бризнула кров, потемніло в очах. Гострий біль пронизав тіло і прогнав у небуття барвисті видіння. Довкола пливло море пітьми…
Гіпатія застогнала, поворушилася.
Свідомість верталася повільно, важко, неохоче. У глибині єства ще відлунював жахливий крик Ісідора, ще чулися дівчині пахощі моря і шум хвилі, а вже реальність владно кувала її в незримі кайдани, вела у полон.
Де вона, що з нею?
Покотився обвал пам’яті, налетів, звихрив свідомість, почав топтати мозок копитами спогадів, наче табун диких коней. Корабель у порту… батько… пісня… Ісідор… страшна ніч… зловісне сяйво Селени… чорні закривавлені люди і зловісний регіт… А потім падіння Ісідора… Падіння в темне провалля моря…
Гіпатія збагнула — вона самотня!
Мойра обірвала нитку Ісідора. Чому? За що? Навіщо?
Вона рвучко підвелася, помацала довкола себе в пітьмі, відчула пальцями м’який килим. Скочила на ноги, оглянулася: високо над нею видно було в прямокутнику вікна спокійні великі зорі. Тиша, мовчання.
Дівчина кинулася до стіни, почала обмацувати її, добралася до дверей, ударила в них кулачками. Двері одразу ж відчинилися, в імлистому квадраті світла з’явилася низенька постать горбатої баби. Вона тримала в руці смолоскип і знизу вгору запитливо-улесливо дивилася на Гіпатію. Заворушилися безкровні вузькі вуста, в очах-буравчиках блиснули іскри.
— Чого бажає володарка? — запитала баба покрученою грецькою мовою.
Гіпатія, пересилюючи огиду від скрипучого голосу, запитала:
— Де я? Чому я тут?
— Ах, моя повелителько, — посміхнулася баба, — хіба тобі не однаково, де ти? Вся ойкумена твоя, ти цариця світу, а хіба ж володарі запитують, де вони? Де цар — там пуп світу. Вважай, що ти в своєму палаці, ми твої слуги…
— Ти смієшся, лиха жінко? — гнівно скрикнула Гіпатія, і гримаса болю затуманила її личко. — Чому не скажеш правди? Я пливла до Афін, зі мною був друг… Потім — напад, бій, непритомність… і я отямилась тут… Де я, що зі мною?
— Марення, марення, володарко, — бурмотіла баба, і її гачкуватий ніс ворушився, ніби хвіст змії. — Мало чого нам сниться вночі… Життя — то ніч, моя красуне, а протягом ночі багато насниться всякої всячини. Моя тобі порада: забудь далекі сни, живи в новому царстві…
— В якому царстві! Що ти верзеш?! Я хочу додому, я хочу повернутися до батька!
— До якого батька? — здивувалася баба. — Я не знаю про твого батька!
— Я Гіпатія, донька Теона Александрійського, — схвильовано мовила дівчина, притуливши долоні до грудей. — Прошу тебе, дай мені написати батькові, він нагородить тебе, якщо ти відпустиш… чи ти, чи хто інший, до кого я потрапила… — Все, що він має, — твоє! Ми залишимося жебраками, а ти матимеш наш будинок, золото і цінності…