— Я перепрошую, — звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, — тут… формули.
Жінка посміхнулась — може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чоловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.
— Так, я знаю. — Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слідом. — Це чернетки мого покійного чоловіка…
— Чернетки! — вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. — А він… чим займався, якщо не секрет?
Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то розмахував ними — аж лопотіли на вітрі.
— Він був математиком, — сказала жінка, не повертаючи голови і дивлячись перед собою. — А потім захопився фізикою та космо… космо…
— Космогонією? — підказав Кирило Федотович, і серце його тенькнуло, вийшовши з-під контролю електронного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.
— Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров’я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними формулами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюдником став, уявляєте?
Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Федотович, не віддав тьму ночей пошукам всезагального зв’язку світобудови?
А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім’ю — що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.
— Скажіть, а цей рукопис… — нетерпляче перебив її Кирило Федотович, — зберігся?
— Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те…
— Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…
Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомендувалась:
— Віолетта Михайлівна.
— Та ні, я… Нетреба, — розгубився Кирило Федотович. — Хотів би з рукописом познайомитись…
Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених пальців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.
— Ну, то не треба, — відсмикнула руку Віолетта Михайлівна.
— Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прізвище — Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.
— А-а… — здивувалась жінка. Потім обличчя її посвітлішало. — І треба ж — Нетреба…
— А ваше?
— Мій покійний чоловік — Чаєцький.
— Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тільки, що він… уже не живе.
— Його вбили оці формули. — Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федотович. — Глядіть, щоб і вас…
Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.
— Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумайте, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться підготувати публікацію, то тільки під його іменем.
— Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик… — Віолетта Михайлівна розкрила сумку, вийняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. — А решту… Запишіть телефон, домовимось.
Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федотович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.