Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:
— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.
Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухні долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хвилини, йому нетерпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з’явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:
— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Може, зробити бутерброди з ковбасою?
— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…
— То, може, з сиром?
— Дякую, дякую.
— Ну, то пийте каву.
— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже потрудились, чашечку вип’ю.
— Може, з коньячком?
— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федотович, — я переніс такий інфаркт… маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонієм…
— Тобто?
— Ну… є такий ізотоп із слабеньким гамма-випромінюванням. Джерело енергії для стимулятора.
Віолетта Михайлівна трохи відсунулась від столика.
— Та не бійтесь, це не той плутоній, яким була начинена бомба, скинута на японське місто Нагасакі. То плутоній-239, а в мене трішечки плутонія-238.
Віолетта Михайлівна здивовано відвела голову:
— Тільки подумати! І як ви почуваєтесь?
— Ось уже третій рік, і — нічого, добре. Рідко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.
— Мабуть, перевантажувались, — зітхнула Віолетта Михайлівна. — Отак і мій… Цілими ночами просиджував за столом. А нащо?
Вона і дивувалась, і обурювалась: навіщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботі, коли за це зарплату дають, — тоді інша справа. А то ж так, стукнуло чоловікові в голову — він і почав горбитись за столом цілими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папір якимись закарлюками…
— Та ще до одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — Повірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: «Вставай, жених прийшов!» Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!
Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаючись на її філіппіки, та зрештою не витримав:
— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пізнання…
— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зловтішно зітхнула вдова.
— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.
— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.
Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними символами аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:
— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.
В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і почав переглядати працю Чаєцького.
— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об’єднання…
— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.
— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об’єднання!
— Що? — Господарка закліпала чорними віями.
— Він розробляв теорію єдиного поля, об’єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федотовичу пересохло в горлі, і він кашлянув.
— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхів.
Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:
— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенів по-молодечому. — Велике об’єднання! Уявляєте? Та ні, це навіть уявити важко!