Таким натхненним Соул його ще не бачила.
Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; наукові гіпотези розцвічував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві поставали картини інших просторів, інших часів… Ті мислячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!
— То, може, ми… і є вони? — прошепотіла Соул, вражена здогадом. — Інколи мені здається, тату, що я вже була…
— Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам’ять? Як би там не було, але я переконаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масштабах Всесвіту. Виноградна лоза оповиває Галактики…
Болісна гримаса з’явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.
— Яка ж… конкретна програма?
— Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. — В його очах з’явився теплий усміх, а в словах забриніла ніжність. — Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні[1] бактерії. В тому коді мусите зашифрувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратів для доставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.
— Та інженери справляться… А от універсальний код…
— Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?
Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:
— Теоретично — так.
— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звертайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслідки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексцесів…
— Маєте на увазі Чорну Троянду?
— Авжеж.
Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…
— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…
Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.
— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…
— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!
— Абстракції, ілюзії.
Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…
— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і прожив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?
Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:
— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.
— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники великого процесу Буття. Учасники — розумієш?