Микитюк вхопив телефонну трубку:
— Попрошу капітана!
Може, з хвилину роз’яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.
— Бузанова? Тут. Передаю.
Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. «І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з покликанням, її місце на Бессарабському ринку…»
— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.
Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як раптово піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.
«Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, вихопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть».
— Ну, все? Давайте шприц, я сам.
…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.
Нарешті першу обнадійливу звістку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з’явилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула повіками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.
— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?
— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дівчисько.
Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.
Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.
Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Норвегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, поглядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:
— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… одружимось?
— В житті без болю не обійтися.
Загадкова Нóва
Зеленава вечорова імла облягала Руїни. Сухорлявий старий Му причалапкав своїми тоненькими ніжками до прозорої стіни, щоб подивитися, чи двір уже виповнений тінню? Чи зацвітає небо пелюсточками? Стоячи, він почовгував черевиками із цупкої сириці, під хітиновим панцирем на спині наче пробігали мурашки: Му трохи хвилювався, очікуючи Прихильників Духу. Глибоко сховані маленькі очиці сухо поблискували, відбиваючи зеленкувате розсіяне світло, що вже зникало в темних тінях.
Отак, власне, він почувався кожного разу перед нічним пильнуванням. Ніби й не боявся Ватага, проте неспокій охоплював усе єство — було радісно і водночас тривожно. Може, саме цієї ночі Дух скаже щось інше? Адже з самого початку — прокотилося вже багато дисків за обрій — він повторює одне й те ж, та ще й сердито. А може, в тій скриньці ніякого Духу нема? Треба б туди заглянути. І за пелюстками у небесній високості стежити цікаво, особливо коли з’являється Нова… Дехто з Прихильників Духу вважає, що пелюстки заліплять усе небо, і тоді зникне темрява, буде світло, хоч і диск закотиться. От і потрібно дивитися крізь магічну Палицю, примічати нові й нові небесні квіти.
Унизу зовсім потемніло, а онде і перша пелюсточка зринула… Чи Тан принесе сьогодні якийсь образ? Він уже знайшов декілька і невтомно розшукує ще. Хто вони, ті, що зображені на полотнах? Кмітливий Ти твердить… О, чути шарудіння, це вже вони!
Му задріботів до дверей. Справді, прийшли Прихильники Духу — високий Тан і низенький, йому до плеча, Ти.
— Нехай буде твоя мудрість! — привітали господаря писклявими голосами.
— Нехай Дух буде прихильний до всіх нас, — звично відповів Му і кинув погляд на чорну скриньку з білими зубами-клавішами.
Тан вийняв з-під лахміття, що звисало йому з плечей, чималий чотирикутник, загорнений у смугасту ганчірку. Так і є — ще один образ!
— Оце знайшов аж на околиці Великого Руйновища, — сказав, розгорнувши ганчірку і ставлячи картину під стіною, поряд з тими, що приніс раніше.
Му взяв кресало, ударив кілька разів по кременю — сипнули іскри, і трут затлівся. Швидко підніс його до смолоскипа, дмухнув, і в помешканні стало видно, як удень. Усі трос поставали навколішки, щоб роздивитися новий образ. Перед ними було не одне обличчя. На піску біля самісінької зеленої води сиділо і лежало кілька постатей — молоді жінки та чоловіки.
— Це морські істоти, — прописклявив Ти, — бачите, вони не відходять від свого середовища, вибрались подихати та й погрітися.
— Так, — підтримав свого колегу Тан, — їхнє тіло зовсім не мас твердої хітинової оболонки, натомість м’яка шкіра, вочевидячки пристосована до води.
— А їхні голови? Погляньте — на них довга густа шерсть! — докинув Ти, ще й тоненькою рукою вказав.