Справді, на головах істот добре видно було зеленаву шерсть.
Тепер обидва Прихильники Духу поглянули на Му — що то він скаже?
Старий пильно вдивлявся в постаті на картині, неначе очікував, що вони обізвуться і самі розкажуть про себе.
— Я гадаю, — нарешті заговорив Му, — це наші предки. Те, що на них майже немає одягу, нічого не доводить. На інших образах одяг є, на деяких аж занадто. Навіть голови вбрані.
— А де хітинові панцирі? — різко спитав Ти. — Це зовсім інший біологічний вид!
— Може, це «прибульці з Неба», — сказав Тан, — і ми живемо на їхніх Руїнах. Адже невідомо, хто побудував і хто зруйнував громадища, які дісталися нам у спадок.
— Дух! — верескиув Ти. — Це його діяльність!
Тан і Ти з острахом оглянулись на чорну скриньку, що наче шкірила зуби в миготливому світлі смолоскипа, лише старий Му не зворухнувся. Роздумливо сказав, не відриваючи погляду від картини:
— Наш розум ще блукає в зелених сутінках, і часто навколишнє йому здається інакшим, ніж воно є насправді. Піднесіть палець до ока — закриє кам’яну гору. А хіба він такий великий? Отож, очевидне не завжди точне… Я гадаю, наші предки — отакі, як бачимо зображення, — жили тут споконвічно, спорудили велетенські житлові осередки, і навіть отой Дух, що обзивається із скриньки, створили вони.
— Тоді як же пояснити таку велику різницю в будові тіла? — майже пошепки спитав маленький Ти, повернувши свою голу плескату голову в бік старого Му.
— Щось, мабуть, сталося в Природі, — відповів мудрець. — Якийсь катаклізм… От і виник на нашому тілі хітин — захисна оболонка. Ллє не в кожного однакова… — Старий підвівся, розв’язав пояс і, ставши перед смолоскипом, розхилив поли потертого халата: — Подивіться. Раз уже ми заговорили про хітин…
Тан і Ти підхопилися та так і застигли: живіт і груди в старого Му такі ж, як і в тих, що коло моря! Майже одночасно обидва простягли руки і доторкнулися до зморшкуватого тіла. Хітину не було й сліду! Бридливо відсмикнули пальці, перезирнулися. І щось, мабуть, лихе побачив у тому перезирку старий Му, бо, загортаючись полами, гостро пошкодував, що видав свою таємницю. І нащо було?.. Ці двоє Прихильників Духу ще не можуть збагнути багатьох речей. Ось недавно була в них дискусія про костяні фігурки — коники, чоловічки, на які натрапляють в різних місцях. Як він не доводив, що то для гри, для змагання умів, про що сказано і в розшифрованих текстах, обидва твердили своє: то ритуальне начиння, у світлим фігурках втілюються добрі духи, в темних — злі. Му скрушно зітхнув.
— Ми не знали… — обізвався Тан і замовк.
— Для того ж я й показав, щоб знали: всі ми — нащадки отих дужих, — якомога спокійніше промовив Му.
— Приблуд… чи то пак, прибульців? — докинув Ти.
— Мудрий Му вважає: вони і ми — ланки одного ланцюга, — заговорив Тан, чомусь відводячи погляд убік. — То чим же пояснити, що вони геть усе зруйнували? І де вони поділися?
— Ага, де вони поділися? — аж навшпиньки став низькорослий Ти.
— Світ наш сповнений таємниць… — розвів руками Му. — Як зникли наші пращури, ми ще не знаємо.
— І не дізнаємось, якщо нам не допоможе Дух, — затрусив головою Тан і показав рукою на чорну скриньку.
— Мусимо покладатись на свій розум, — видовженими пальцями Му потер чоло. — Він уже прокидається… А щодо коробки… Треба заглянути — що там усередині? Чому завжди говорить одне й те ж?
— Заглянути? Там же немає жодної щілини! — здивовано верескнув Ти.
— Щілину можна пробити.
— Ні, ні, — замахали руками Тан і Ти. — Блюзнірство!
«Ех, бідолашні, — подумав Му, — міцно ж тримають вас пазурі незнання…»
Чорна коробка ніби сміялася, виставивши білі зуби-клавіші. Тан і Ти наблизились до неї навшпиньках. Як завжди, першим почав торкатися клавішів Тан. Ледь-ледь, наче вони припікали. Одну за одною, не проминаючи. Перший ряд, другий, третій…
Нашорошили вуха, невідривно дивилися на круглий отвір, закритий блискучою сіточкою. Спочатку почулося шипіння, потім сердитий голос сказав:
— Неправильно набрано номер. Неправильно набрано…
Тричі повторив і замовк, знову ж таки щось прошипівши.
— Гнівається Дух, — приречено схилив голову Ти.
— Не бажає розмовляти, — закивав Тан.
— Ну й нехай! — різко змахнув рукою старий Му. — Ми ще до нього доберемося.
Тан і Ти знову ззирнулися, знизали гостренькими плечиками, — мовляв, як хоч, а ми тут ні при чім.
Старий Му, погамувавши хвилювання, кинув притишено: