Цього разу і біля чорної скриньки Тан і Ти виконали Танець Приручення, щоб задобрити Духа. Клавішів почав торкатися Ти. Він аж навшпиньки ставав, щоб поцілити пальчиком посередині клавіша. І от сталося те, чого вони так довго і безнадійно чекали: Дух заговорив! Це був живий і тривожний голос:
— Небезпека ядерної катастрофи нависла над нашою планетою, як та чорна хмара над квітучим садом. Якщо її не відвернути, — поб’є ніжний цвіт і дерева з корнем вирве. Загине сад нашої цивілізації, який ми плекали тисячоліттями… Схаменіться! Вгамуйте свого зажерливість! Тан і Ти попадали навколішки і слухали, пороззявлявши беззубі роти. З круглого отвору з-під лискучої сіточки вилітали й вилітали слова, ніби невидимі птахи. Обидва Прихильники Духу майже нічого не второпали, та все-таки відчули — мова про те, про що здогадувався старий Му. Катаклізм. Катастрофа. Повсюдна руїна. То що, може, таки справді оті на образах — їхні предки?
— Загибель загрожує всім! — гримів голос. — А ті, що вціліють, будуть му-тан-ти…
Тан і Ти були такі приголомшені, що не помітили, як і смолоскип згас, незчулися, як замовкла коробка. Знеможені, простяглися на підлозі біля картин і поснули. їх не міг розбудити каламутний світанок, що просочувався крізь прозору стіну, ані човгання ніг чоловіків їхнього племені,— цілий гурт їх набився до зали. їх пробудив різкий, верескливий голос Ватага:
— Ось кому вони поклоняються! Огидним потворам, які знищили все та й самі пропали! А де ж це лукавий Му? Сховався? Знайдемо! А цих — побиймо камінням!
Він перший кинув камінь, і хітиновий панцир на животі Тана тріснув, як суха дошка. Каміння посипалось градом — Прихильники Духу не встигли й підвестися, як їхні плескаті голови були розтрощені. З особливим шаленством натовп накинувся на портрети — полотно дерли на шмаття і люто топталися по ньому кривими ніжками.
Хтось ударив по клавішах динаміка, і звідти раптом вирвався громовий голос:
— Будуть му-тан-ти! Будуть му-тан-ти!
Ватаг помітив, як злякалися, застигли навіть найсміливіші. Не гаючи й миті, ухопив камінь і обома руками вдарив ним по чорній коробці. Голос урвався. Тоді всі вклякнули на коліна перед Ватагом.
Людина-маятник
Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб’язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!
І все це через новеньку стажистку.
— Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! — кликав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібріон. — Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.
— А як ви вважаєте, Флоріко…
— Погляньте на генні ланцюжки in vitro[6], Флоріко! І отак цілий день — Флоріко та Флоріко.
«Що він у ній побачив такого? — знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті.— Суха тараня, ноги — обидві ліві, та ще й дрібне!»
Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сиділа над мікроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводилась так, немов ті щось розуміли:
— Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…
В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?
Білява красуня не без зловтіхи думала: «Цікаво, їй він також запропонує те, що й мені? На морських свинках експеримент удався, але ж ми — люди! Лавро обіцяв тоді золоті гори, навіть одруження, аби тільки вона погодилась на експеримент. «Історичний експеримент». Фанатик. На кандидата в женихи він тоді зовсім не надавався, але тепер…» Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки зачіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів — те, що називають творчим неспокоєм. Профіль його особистості не вміщувався у звичних рамках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію медицини, все мудрував з генетичним кодом: «Треба підібрати ключик до цього шифру матінки-Природи!» Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед медиків Лавро — філософ, а серед філософів — медик. «І справді, вдає із себе хтозна-кого… Штукар. Але ж доктор… Досить відомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: «В азартну гру тільки з Природою варто грати!» Він з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки — пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?»