Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.
— Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої крові значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…
На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяковіла, на губах з’явилася винувата посмішка.
— Я лікуюся у протизобному диспансері…
— Давно?
— Та вже тривалий час…
— Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?
Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, навіть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.
Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:
— Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто і ясно.
Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:
— Справді?
— Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.
Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:
— Сміливість?
Білявка не витримала, повернула голову з пишною зачіскою і, мило усміхнувшись, кинула «шпильку»:
— Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шановного експериментатора.
— Це само собою, Альбіно, — вибачливо посміхнувся Лавро.
— Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…
— «Жертв»… — Лавро скривився, наче від кислиці. — Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.
— На собі?
— Так. Разом із Флорікою.
Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.
— Оце вже по-чоловічому! — нарешті видихнула, труснувши золотистими кучерями.
— А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, — поправив окуляри Лавро.
— Ну, якщо зможу… — трохи розгубилася Альбіна, в очах її з’явився вираз настороженого очікування.
— Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.
— Я? — вражено перепитала Альбіна, тицьнувши пальцем у свої повні груди. — Ваш експеримент?
— Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашій лабораторії ви, Альбіно, перша.
Вона дивилася на обох — Лавра і Флоріку — здивовано і водночас злякано.
— Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…
— А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. І для вас це нагода…
— Нагода для мене?
— А звичайно. Просто і ясно.
«Справді, — подумала Альбіна, — він каже правду, це нагода…» Холодок остраху пройняв їй груди, відчула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:
— Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…
— Несподіванки? — осміхнувся Лавро. — Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не розкритися.
«Фанатик. Самогубець», — змигнуло в очах Альбіни.
Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши голову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.
Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і продовжував, звертаючись до Альбіни:
— Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боятись — в ліс не ходити, адже так, Флоріко?
— Так, — хитнула головою лаборантка і зажурено подивилась у вікно на інститутський сад, облитий багрянцем призахідного сонця.
Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч ховали реактиви і препарати.
Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.
— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лавро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?
Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрішньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.