Утім, вона вагалася, бо знала: потрібно, щоб із нею пішов іще хтось. Це ж-бо по-дурному, можливо, навіть небезпечно — йти туди самій без підтримки. Їй були відомі всі лиха, що могли б трапитися. Але в будь-якому випадку вона не повинна бути тут і працювати самотуж. Шелаг про це не знала. Крім того, щось тягло Еліс усередину — ніби щось особисте. То було її відкриття.
Еліс казала собі, що нема жодної причини турбувати інших археологів, безпідставно збуджувати їхні надії. Якщо там є щось варте дослідження, то вона комусь про це неодмінно розповість. Вона нічого не робитиме, просто хоче подивитися.
«Я тільки на хвилинку».
Еліс стала дертися нагору. Коло входу до печери була велика заглибина в землі, де стояв камінний охоронець. Волога земля ожила через несамовите переплетення черв’яків та жуків, що раптово повилазили на денне світло й тепло після такого тривалого часу. Кепка Еліс лежала на землі — там, де вона впала. І лопатка також там, точнісінько на тому ж місці, де дівчина її залишила.
Еліс вдивлялася в темряву. Отвір був не більше як п’ять футів заввишки та близько трьох футів завширшки, мав нерівні та грубі краї.
Раптово вона збагнула, що не хоче йти далі. Вона не хоче бути тут взагалі! Проте щось неминуче затягувало її все глибше в лоно гори.
Через наступні десять метрів тунель завершився. Еліс опинилася біля входу до печерної закритої камери. Дівчина стояла на природній кам’яній платформі. Пара пласких широких сходинок просто перед нею вели до головної частини, де земля була вирівняна та гладенька. Печера була приблизно десять метрів заввишки і, либонь, п’ять завширшки, створена швидше людиною, ніж самою лише природою. Дах був низьким та склепінчастим, неначе стеля підземної каплиці.
Еліс вдивлялася, піднімаючи єдиний мерехтливий вогник вище. Її турбувало вже знайоме пронизливе відчуття цікавості, яке вона не могла контролювати. Вона вже зібралася спуститися додолу, але несподівано побачила напис на камені нагорі. Дівчина нахилилася, намагаючись прочитати, що там написано. Можна було розібрати тільки перші три слова та останню літеру N чи то Н. Решта були розмиті або відколоті. Еліс протерла літери пальцями й вимовила кожну з них. Її голос, відлунюючи дещо вороже та загрозливо, пронизав тишу:
— P-A-S-A-P-A-S.... «Pas a pas»[1].
Крок за кроком! Що це означає? Слабкий спогад пробився крізь її підсвідомість, неначе давно забута пісня. Потім вона згадала.
— «Pas a pas», — знову прошепотіла Еліс, але це був просто порожній вислів. Це молитва? Чи застереження? Без знання сутності вислів утратив сенс.
Тепер уже нервуючи, Еліс підвелася і спустилася східцями неквапом. Цікавість боролося в ній з передчуттями, і вона відчула, як на її худих оголених руках з’явилася гусяча шкіра — чи то від тривоги, чи від холоду в печері.
Еліс тримала запальничку високо, освітлюючи собі дорогу, йшла обережно, прагнучи не пропустити чи порушити чогось. На нижній сходинці вона зупинилася, глибоко вдихнула і ступила крок у густу, як смола, темряву. Її очі розрізнили лише задню стіну печери.
З такої відстані їй було важко впевнитися в тому, що річ не просто в грі світла чи відблиску тіней від запальнички, але виглядало так, ніби на камені намальовано або викарбувано колову систему ліній та напівкіл. На підлозі перед нею стояв кам’яний, подібний до вівтаря, стіл, близько чотирьох футів заввишки. Зосередивши погляд на малюнку на стіні, щоб таким чином тримати себе в руках, вона рушила вперед. Тепер Еліс бачила систему краще. Вона виглядала як певний лабіринт, хоча пам’ять їй підказувала, що щось тут не зовсім так. Це був не справжній лабіринт. Лінії не вели до центра, як годилося б. Еліс не змогла б пояснити, чому вона була аж так упевнена у цьому, але вона просто знала це.
Не спускаючи лабіринту з очей, вона підступала дедалі ближче. Її нога натрапила на щось тверде. Пролунав неясний глухий удар у щось пусте та почувся такий звук, ніби покотився якийсь предмет, зрушений зі свого місця.
Еліс глянула вниз.
Її ноги почали тремтіти. Слабкий вогник в її руках замиготів. Шок відібрав здатність дихати. Вона стояла на краєчку неглибокої могили, у якій лежали два людські скелети, чиї кістки з часом очистилися. Сліпі очниці одного з черепів дивилися прямісінько на Еліс. Інший череп, відкинутий її ногою, лежав боком, ніби відвернувши погляд геть від дівчини.