Выбрать главу
Сабартський хребет

Якусь мить панувала тиша.

Потім темнота розвіялася. Еліс уже більше не було в печері, вона линула в білий, невагомий світ, прозорий, мирний та тихий.

Вона стала вільною й почувалася в безпеці.

Еліс здалося, що вона переміщується у часі, ніби падає з одного виміру в інший. У цьому безкінечному, безчасовому просторі стерлася межа між минулим і теперішнім.

Зненацька Еліс відчула раптовий струс, потім вона наче провалилася в якийсь люк, і стрімголов полетіла у відкритому небі, падаючи вниз, у напрямку лісистого боку гори. Уривчастий свист повітря у вухах прискорювався, ставав дужчим, але вона не забилася, не переламала кістки об синювато-сіре каміння. Натомість Еліс приземлилася м’яко, біжучи вздовж похилої, нерівної лісової стежки поміж двома колонами високих дерев. Дерева були густішими, громадилися щільною стіною, тож Еліс не бачила, що там попереду.

«Надто швидко», — подумала дівчина.

Еліс хапалася за гілки, ніби вони могли затримати її, зупинити цей нестримний політ до якогось невідомого місця, але руки проходили крізь них, неначе вона була привидом чи духом. Жмутки крихітного листя вислизали з її рук, немов волосся крізь гребінець. Еліс не відчувала їх, але сік пофарбував кінчики пальців у зелений колір. Притуливши їх до обличчя, дівчина хотіла вдихнути тонкий кислуватий аромат, однак запаху також не відчула.

Раптом Еліс пройняв біль, але вона не могла зупинитись, бо позаду неї щось невпинно наближалося. Стежка зненацька урвалася під її ногами. Вона знала, що хрускіт сухого коріння і каменів порушили спокій грунту, моху та гілочок. Проте досі не чулося жодного звуку: ні пташиного співу, ні голосів, анічогісінько, крім її переривчастого дихання. Стежка петляла й вигиналася під ногами, змушуючи Еліс бігти стрімко в одному, потім в зовсім іншому напрямі, доки вона не завернула за ріг і не побачила мовчазну стіну полум’я, що перекрила їй шлях далі. Колона звивистого вогню, що мав білий, золотистий та червоний колір, вигиналася й постійно змінювала форму.

Інстинктивно Еліс затулила обличчя руками від нещадного жару, хоча й не відчувала його. У вогні дівчина помітила лиця, що проступали між танцюючими язиками полум’я, їхні роти кривилися від мовчазної муки, коли полум’я, яскраво спалахуючи, огортало їх.

Еліс спробувала зупинитися. Вона мусила зупинитися. Її подерті ноги кривавили, довгі спідниці були мокрі й затримували рух, але за нею по п’ятах невпинно гналися переслідувачі й щось непідвладне їй штовхало Еліс прямісінько у фатальні обійми вогню.

Щоб не згоріти живцем, Еліс підстрибнула. Вона закрутилась у повітрі, неначе смужка диму, пливучи над жовтими та помаранчевими відблисками. Здавалося, вітер відносив її геть подалі від землі.

Хтось покликав її. То був жіночий голос, який вимовив її ім’я якось дивно:

— Алаїс!

Її врятовано. Вона вільна!

Потім знайоме стискання холодних пальців на щиколотці повернуло її на землю. Ні, це не пальці, це ланцюг! Тепер Еліс усвідомила, що в руках вона тримає Книгу, зав’язану шкіряними ремінцями. Вона збагнула: саме цього він хотів. Вони хотіли. Саме втрата цієї Книги їх розлютила.

Якби тільки Еліс могла говорити, то, можливо, домовилася б з ними, але в її голові не було жодних слів, їй відібрало мову. Вона раптом почала брикатися, битися, прагнучи врятуватись, але намарно. Сталевий замок на її ногах був надто міцний. Вона закричала, бо її знову потягли у вогонь, одначе навколо панувала тільки тиша.

Вона заволала знову, відчуваючи, що їй важко орудувати над власним голосом. Цієї ж миті до неї почали повертатися слова й дійсність — звуки, світло, запах, дотик, металічний присмак крові в роті. Аж раптом, на якусь частку секунди вона зупинилася, огорнена ледве відчутним холодом. То був не звичний холод печери, а щось інше, сильне та гостре. У мареві Еліс змогла розрізнити розпливчасті риси вродливого, але нечіткого обличчя. Той самий голос знову покликав її:

— Алаїс!

Голос пролунав востаннє. То був голос друга, а не кривдника. Еліс спробувала розплющити очі, знаючи, що це допоможе їй зрозуміти. Проте вона не змогла, не зовсім. Почувся бій барабанів, і їй полегшало.

«Час прокидатись! Я мушу прокинутися», — подумала Еліс.

Тепер в її голові зазвучав інший голос, відмінний від попереднього. До рук і ніг, здертих колінок та забитих місць на тілі поволі стали повертатися відчуття. Дівчина відчула, як хтось грубо стиснув її плече, і це повернуло її до життя.