Хвилин п’ять я стежив за ними. А потім побачив, як до них підійшов іще один митник із портфелем. Із портфеля він витягнув якісь папери з печатками. Почав щось детально пояснювати полковнику, час від часу тицяючи пальцем у ці папери. Закінчилося все тим, що папери перейшли до рук полковника, і він, обмінявшись із митниками рукостисканнями, попрямував до нашого вагона. Я відсахнувся від вікна. Завмер, прислухаючись.
Клацнули зовнішні двері до тамбура. Я подумав, що полковник зараз зазирне до купе й щось пояснить. Але він одразу подався до свого барлогу. Двічі скреготнув замок дверей до вантажної частини вагона. Тепер він замкнувся в себе.
Потяг рушив, повільно виїхав у відносну темряву. Я знову приліг.
«Майже вдома?» — подумав я, розуміючи, що ось-ось ми опинимося на українських теренах.
Стукіт коліс поїзда відновився і почав заколисувати мене. Я заплющив очі.
Уві сні мені привиділося море, напевно — Каспійське. Мене хитало, кидало то вперед, то назад.
Потім на мої губи лягла чиясь тепла рука. Чужий доторк розбудив мене.
— Тихо, Колю, тихо! — прошепотіла Гуля, яка сиділа поруч, не забираючи своєї долоні з мого рота.
— Що таке?
— Тобі кошмар снився? — запитала Гуля.
Потяг знову смикнувся, зупинився, проїхав назад.
— Море снилося, — відповів я, підтягнув ноги й усівся по-турецькому. — А де ми зараз?
Я визирнув у вікно, але нічого не побачив. Видко, сон мій був коротким, якщо за вікном досі тривала ніч.
— Ми тут уже хвилин двадцять, — прошепотіла Гуля. — Туди-сюди їздимо.
Але їхали ми вже не туди-сюди, а прямо. І залізні колеса прискорювали свій ритм. Повз нас проплив освітлений вокзал Артемівська.
— Вже Україна, — прошепотів я до Гулі, коли вогні станції опинилися позаду. — Ти давно не спиш?
— Години зо дві, — відповіла вона.
— Слухай, а ми проїжджали українську митницю?
— Так, — кивнула Гуля. — Там люди в формі з собакою уздовж вагонів ходили.
Такий короткий і виразний опис української митниці воднораз і потішив, і заспокоїв мене. Сон уже вивітрився з моєї голови.
— До вечора будемо в Києві, — прошепотів я Гулі. — Закинемо речі до мене... до нас додому і підемо кудись у кафе. Треба буде тільки в «бухгалтерки» Галі половину зекономлених баксів попросити...
— А що потім? — запитала вона.
— Потім будемо жити, нормально жити.
Вона усміхнулася.
— Давай іще полежимо, — запропонувала Гуля.
Ми влаштувались удвох на нижній полиці. Я лежав попід стінкою, вона — скраю. Поїзд похитував нас, і ми, наче граючись, цілували одне одного.
— У мене з собою диплом, — раптом прошепотіла Гуля. — Я зможу працювати лікарем... Добре?
Я здивовано подивився на неї.
— Ти хочеш працювати? — запитав я і зрозумів, що питання пролунало досить по-дурному.
— Так, — відповіла Гуля. — Доки в нас нема дітей... Погладь мене!
Я гладив її волосся. Вона лежала із заплющеними очима. Кутики її рота посмикувалися.
Здається, я був щасливий. «Здається» — це тому, що щастя було якимось незбагненним. До нього примішувався легкий страх, побоювання відповідальності. «Наше майбутнє починається сьогодні ввечері», — думав я і намагався уявити собі це майбутнє. А воно не уявлялося. Звісно, його не так просто побачити. Та й уява моя натомилася, перестала вірити в дива. Скептицизм, а може, дійсно цинізм, — ось що я набув за час цієї мандрівки. Тепер треба лікуватися. Треба повертати рукам, почуттям, голові й роту смак до життя. Треба випити якоїсь «іншої кави». Треба збадьоритися душею. Тіло саме відпочине від утоми.
Я раптом усвідомив, що все ж таки існує кручена нитка, що з’єднує душу з тілом, — це нерви. Це вони примушують руки тремтіти, вони надають сновидінню заряд кошмару. Інша, щойно вигадана мною кава навряд чи зможе збадьорити душу, не посилаючи якісь заряди по нерівних нитках моїх нервів. Хіба що це буде «кава з молоком» із бляшанки дитячого харчування.
Я притис Гулю до себе, тицьнувшись носом у її волосся.
67
Зранку нас розбудив полковник. Попередньо постукавши до дверей купе, він почекав кілька хвилин, думаючи, що цього часу нам вистачить, аби піднятися й зустріти його бадьорими усмішками. Але коли він увійшов, ми досі лежали. Правда, вже з розплющеними очима.
Полковник був гладенько поголений, і вуса його знову набули шляхетного охайного вигляду.
— Вода в титані закипіла, — оголосив він і подивився на годинник. — У нас залишається година на чаювання. Даю вам три хвилини на підйом!