— Треба купити валізи, — сказала вона. — Якось незручно з баулом...
Я кивнув.
75
Потяг запізнився до Києва на півгодини. Над вокзалом світило осіннє сонце. Перед вагоном скупчилися зустрічаючі та носильники. Один із носильників кинувся допомагати, побачивши, що я спускаюся на платформу з двома валізами у руках і рюкзаком на спині.
Сторгувавшись, ми завантажили речі на його візок і тепер ішли з Гулею за ним до зупинки таксі. Візок порипував.
Учорашній день, наповнений суєтою, ніби тривав досі. У рюкзаку лежав пиріг із капустою, спечений Ольгою Миколаївною нашвидкуруч. «Приїдете до Петра, а там порожньо, їсти катма...» — говорила вона, стоячи з пирогом у руках над нами, доки ми набивали речами придбані зранку валізи. Вона потім іще не раз приходила і весь час із чимось. Подарувала Гулі українську вишиванку. Потім принесла банку з варенням. Потім іще раз написала на папірці київські адресу й телефон Петра. «Це до іншої кишені покладіть, якщо одну адресу вкрадуть, за цією знайдете. Передасте йому вітання, нехай приїжджає!»
Таксист здер за п'ятихвилинну поїздку п'ять доларів, але в мене не було ані сил, ані бажання з ним сперечатися.
Петро і Галя зустріли нас привітно, наче родичів. Я на хвилину і сам раптом відчув між нами цю невидиму спорідненість.
Вони віддали нам свою спальню. Туди ми занесли речі, перевдягнулися.
Потім, залишивши Гулю в помешканні Петра, я вийшов на вулицю. Купив телефонну картку і подзвонив Олегу Борисовичу.
— Миколо Івановичу, з приїздом! — радісно промовив Олег Борисович. — Давайте о пів на першу біля могили патріарха, під дзвіницею Софійського собору.
— Гаразд.
— До зустрічі, — промовив Олег Борисович і поклав слухавку.
Я повернувся до Петра.
За вікном світило сонце. До зустрічі з Олегом Борисовичем залишалося сорок хвилин. Знову залишивши Гулю разом із Галею, — Петро вийшов кудись у своїх справах, — я поїхав на зустріч.
Олег Борисович під’їхав до могили патріарха на темно-синьому «БМВ». Не без складнощів він виліз із автомобіля, потім, нахилившись до відчинених дверцят, щось сказав шоферу і попрямував до мене.
На ньому був елегантний сірий костюм, який таємничим чином не те що приховував огрядну фігуру Олега Борисовича, а радше перебирав увагу на себе, на свій крій. У лівій руці чоловік ніс шкіряний дипломат.
— Ну, як доїхали? — запитав він, кивнувши на знак вітання.
— Добре, дякую.
— Ходімо, присядемо на сонечку, — він жестом показав на відчинені двері до монастиря-заповідника.
Ми всілися на вільній лавочці. Він поклав дипломат на коліна і схрестив руки на грудях.
Я озирнувся. На території заповідника кілька молодих мам катали візочки з дітьми. Через лавочку від нас сиділа парочка пенсіонерів. Біля входу до собору без діла стояв фотограф, обвішаний апаратурою. Поруч із ним на тринозі висів стенд зі зразками фотографій.
— У вас пакет чи сумка є? — запитав Олег Борисович, повернувшись до мене.
— Ні.
— Ні? — здивувався він. — А ви що, гроші в кишенях понесете? Хоча вам тут, звісно, недалеко.
— Гроші? — перепитав я.
— Ну так, я ж вам сказав іще в Коломиї.
Олег Борисович дивився на мене з посмішкою і, здавалося, отримував задоволення від моєї розгубленості.
— Скажіть, — знову заговорив він. — А крім намету, газети і фотоапарата ви там нічого не знаходили?
— Ні.
— Ну гаразд, тут, — він ляснув долонею по дипломату, що лежав на колінах, — десять тисяч доларів... П'ять тисяч за фотоапарат і плівку, три тисячі за те, що більше ніхто, крім вас і вашої дружини, не знатиме про цю плівку.
— А дві тисячі? — запитав я спантеличено.
— А дві тисячі — це частина іншої суми, аванс, так би мовити... — Олег Борисович злегка прочинив дипломат, нахилив голову, зазирнув досередини і знову заклацнув його кришку.
— Вас, напевно, цікавить, чому ви отримуєте так багато грошей?
Я кивнув.
Олег Борисович дістав із внутрішньої кишені піджака конверт. У конверті лежали тільки три відбитки тієї старої плівки, саме ті, на які першим звернув увагу покійний фотограф Вітя.
— Ось це — Іван Роговий, — Олег Борисович притиснув вказівним пальцем на фотографії, на якій було зображено полоненого, що сидів на піску, першого чоловіка ліворуч. — Зараз — депутат Російської думи. Цей, — він перевів палець на другого, — заступник голови акціонерного товариства «СахАлмаз-експорт», третій — зараз у керівництві КҐБ Білорусі... Той, що праворуч, був директором московського «Будінвестбанку», два роки тому зник безвісти.