Сутеніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву миттю підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився — два силуети, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то викреслювали дугу — чітку й багато разів повторювану — від бортика палуби до рота й назад.
Я прислухувався, очікуючи впізнати за голосами, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п'ять. Раптом один вогник сигарети падучою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так цьому козлу і треба!» Другий голос, теж жіночий, але дзвінкіший, промовив: «Ага!» — і обидва силуети почали віддалятися від мене, лишивши позаду на поруччі бортика вогник, що слабнув. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий недопалок за борт. Подивився їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що вели на палубу з загального коридору.
Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.
Хвилин за двадцять повернувся до каюти. Даша сиділа на своїй койці, перевдягнута в ситцевий халат. На столику стояла надпита пляшка горілки, два гранчаки і велике горня з холодною водою.
— Нагулявся? — запитала жінка.
— Так.
— Вип’єш?
— Трохи...
Вона налила у склянки грамів по п’ятдесят.
— Паскудний день сьогодні, — поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.
Я взяв склянку, всівся на своє ліжко в узголів’ї, ближче до столика. Подивився на Дашу — в який одяг вона не вбиралася, однаково дивовижна округлість її тіла неначе випирала з цього одягу. Округлість ця була ніби повздовжньою, тільки великі підняті груди порушували відчуття всебічної гладенькобокості.
— Ти чого вирячився? — з посмішечкою запитала Даша. — Вродливої баби не бачив? Пий давай!
Почаркувалися і випили. Даша схопила горнятко з водою, запила. Потім протягнула його мені. Я теж відсьорбнув.
— їсти хочеш? — запитала Даша. Я кивнув.
Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягнула звідти бляшанку рибних консервів.
— Це наші, — не без гордості сказала вона. — В олії.
Жінка вміло відкупорила бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.
Їли ми шумно і з задоволенням. Спорожнили бляшанку за кілька хвилин. Потім Даша запитала:
— Ще?
Я кивнув, й історія повторилася. Після другої бляшанки на душі запанував мир і спокій. Ми випили ще грамів по п'ятдесят.
— Паскудний день сьогодні був... — протягнула вона, поставивши на стіл горня з водою. — Спочатку конвеєр не запускався, тоді замикання в автоклавному цеху, потім цей козел Мазай... інженер з охорони праці... з самого ранку п'яний і всіх підряд лапає... Ні щоб по-людському — ввечері, на палубі, а то просто в цеху! І чого ти лапаєш, якщо він у тебе висить, як небіжчик? Га? Чого лапати? Тьху!
Я слухав Дашу, й хоча горілка трошки розслабила мене, але її слова примусили напружитися, наче я опинився перед левицею, яка готова стрибнути. Але хвилини за три я збагнув, що мої побоювання марні. Даша перескочила з Мазая на укладання каспійського оселедця в діжки й тепер з азартом говорила про смак риби слабкого засолу.
— Я тебе туди вночі відведу, коли всі п’яні. Візьмемо із хованки і просто біля бочки, це — як у раю! Ніколи не забудеш! Ти ще вип'єш?
Я кивнув. Вона дорозлила горілку по склянках.
— Більше сьогодні не будемо, — сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. — Економіка повинна бути економною. Ненавиджу ходити, як тут заведено, по каютах під ранок і випрошувати по сто грамів!.. Своє повинне бути своїм!
Ми випили. Вона знову запила з горнятка, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води і повернулася до столика.
— Ти не думай, я — не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо — тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?
— Так.
— Хороше це діло — книжки читати... — Даша кивнула і замовкла, замислившись.
— Тільки одного цього мало, — хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.
Очі в неї були карі.
У віконце каюти хтось постукав.
— Чого? — гукнула Даша.
— До тебе можна? — запитав хрипкуватий жіночий голос. — Поговорити...