— Ну, а рукописи якісь після цього Гершовича лишилися? — з надією запитав я.
— Рукописи? Був один рукопис і лист у ньому... — старий закивав у такт власним словам. — Ми зі Львовичем рукопис йому до труни під голову поклали...
— І не читали?
— Ні. Він так попросив. Він нам багато що розповідав, все, про що міркував, розповідав. І листа ми цього бачили. У листі йшлося саме про це, про заритий... Самого Шевченка лист, із Мангишлаку... Може, через лист його вбили?! Бо ж тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось до його помешкання залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дриґом... А течку не знайшли! Він її у Гриші, сестриного чоловіка, ховав. Це вже потім ми її в Гриші взяли і йому до труни під голову поклали.
— У Григорія Марковича?
— Атож! — очі в старого Клима раптом загорілися. — То ви Григорія Марковича родич?
— Та нічий я не родич! Мені просто цікаво.
— Ну, за «просто цікаво», молодий чоловіче, можна дорого заплатити!
Останню фразу старого я пропустив повз вуха.
Туман моїх думок трошки розвіявся. Перший з’ясований зв’язок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, роз’ятрив мою цікавість.
— Я би продав вам цю книжку? — з якоюсь дивною інтонацією промовив раптом старий. — Акваріуми я вже продав, лишилося зовсім небагато тут... — і він роззирнувся навсібіч.
— Книжку? — перепитав я. — Ви що, кудись їдете?
— Ні, йду... Не зараз, звісно... Трохи згодом. Пам’ятаєте, як Толстой помер?
Я кивнув.
— Я його люблю... — сказав старий. — Читав його безліч разів, хотів навчитися в нього життю, але не вийшло... То хоча б смерті в нього навчуся. Чудова в нього була смерть... Правда ж? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти... Ви мене розумієте?
Я випив другу склянку вина, але «сухар» був заслабкий, щоб допомогти мені розставити фрагменти минулого на свої місця і склеїти їх, як античну амфору. Ні, певна річ, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були схибленими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представникові іншого покоління, було занадто складно з ним спілкуватися. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав їм безсумнівно більше сенсу, ніж я. Гадаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох різних склянках.
Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав товсту лінію, накреслену олівцем, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», — казав він, вів пучкою по своїй лінії та зупиняв палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.
Якоїсь миті я відчув, що старий мене переобтяжив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.
— Ну, а книжку хочете купити? — запитав він наостанок, коли я вже підійшов до дверей.
— А скільки ви хочете? — запитав я.
— Сто гривень! — гордо заявив він із таким виглядом, наче навмисно назвав неприйнятну ціну, причому не для того, щоб продати втридорога, а щоб підкреслити безцінність предмета.
— У мене стільки з собою нема, — сказав я і миттю у відповідь почув щось схоже на зітхання полегкості.
3
Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили дві пляшки сухого вина, і поки пили, розмова не вгавала. Те, що я почув від старого, розбурхало мою злегка п’яну уяву. Покійний Слава Гершович, схоже, відкрив якусь таємницю — чи то філософську, чи то більш матеріальну, — за що його й убили саморобним електророзрядним приладом. Судячи з усього, ця таємниця, що призвела до настільки незвичайної смерті, цілковито або частково відкрилась у тому-таки листі Шевченка із Мангишлаку — листі, що невідомо як потрапив до рук Гершовича і потім разом із його ж рукописом та тілом був похований на цвинтарі в Пущі-Водиці.
Перша ж моя думка не могла не виявитися в певному сенсі блюзнірською — захотілося дістати з труни і рукопис, і лист, щоб переконатися в тому, що таємниця, в яку так свято вірив старий Клим, насправді існує. У криміналістиці досить часто зустрічається слово «ексгумація». Але стосується воно завжди виймання з могили похованого тіла. Моя думка про ексгумацію рукопису й листа була чимось менш гидким і брудним, але знаючи, що рукопис із листом лежать під головою Гершовича, важко було уявити собі, як підняти цю голову, не торкаючись при цьому самої сутності смерті, самої речовини, яку інакше як мертвою і не назвеш.