— Що там? — запитав Петро, присівши поруч.
Замість відповіді я підставив йому розкритий мішок. Він теж запхав туди руку. Подивився на мене здивовано. Потім витягнув пригорщу піску, підніс до носа, понюхав. Посміхнувся і, розтуливши долоню, простягнув мені. У ніс ударив сильний запах кориці.
Петро зав’язав мішок і звівся на ноги.
— Ходімо, — він кивнув на відчинені двері вагона, у верхньому кутку яких завис жовтий місяць. — Вони вже вивантажились...
Щойно ми зробили кілька кроків до місяця, як у прорізі знову з’явилися чоловіки. Вони почали заносити до вагона невеликі білі мішки й скидати їх замість вивантаженої піраміди ящиків. Один із них, здається, Іван, залишився і вирівнював ногами скинуті на підлогу вагона мішки. Потім утрамбовував другий шар.
Ми стояли, затамувавши подих.
Коли кілька шарів цих мішків вклалися на місці піраміди, вантажники заходилися маскувати їх згори й по боках мішками з піском.
— Можете вилазити, ми тут самі зробимо, як було! — гукнув до нас один із них.
Ми зістрибнули з вагона.
Небо було всипане зірками, і я дивився на них, задерши голову й намагаючись ні про що не думати.
Коли шия затерпла, я озирнувся на Петра. Він стояв поруч, про щось замислившись і втупивши погляд у землю під ногами.
З вагона долинуло голосне шурхотіння брезенту.
— Від’їжджай! — крикнув хтось.
Клацнули дверцята кабіни, машина завелася, від’їхала на кілька метрів від вагона і знову зупинилася.
Чоловіки зачинили двері вагона. Головний підійшов до нас.
— У вас що є покурити? — запитав він натомлено.
— Є, «Прима», — Петро кивнув і зібрався був зробити крок до сходинок службового купе, але я схопив його рукою.
Він зупинився, а я одразу ж попрямував швидкими кроками до вагона. Зайшов у купе, понишпорив руками під столом, знайшов пакет, вміст якого викликав нещодавно у Петра напад реготу. Виніс його і вручив головному.
Той дістав дрібку «тютюну», понюхав. Обличчя його розтягнулося в усмішці.
— Дякую, хлопці! — сказав він. — Там у вас під брезентом очерет іще крутіший! Щасливо довезти! До зустрічі! — і, розвернувшись, головний пішов до вантажівки.
— Слухай, а де всі решта? — я повернувся до Петра, бо помітив, що ми залишилися самі.
Вантажівка заревіла мотором і поїхала, намацуючи фарами дорогу. Ще одна пара фар спалахнула неподалік від нас і рушила слідом за вантажівкою. Це була «Нива». Чи то вантажівка, чи то «Нива» просигналили, і буквально за кілька секунд вагони гримнули, рушивши. Ми заскочили до свого, зачинили зовнішні двері до тамбура. Зайшли до купе. На нижній полиці не було Гулі. Я злякано підняв голову і побачив її обличчя — вона лежала на верхній полиці.
Галя сиділа за столом. Щойно потяг почав набирати швидкість, вона підпалила спиртову таблетку і почала варити каву.
Петро набив свою люльку, припалив від синього спиртового полум’я і вийшов до тамбура.
Я попрямував за ним. Якийсь час ми мовчки стояли один навпроти одного у вузькому тамбурі.
Петро відчинив двері назовні. Голосніше залунав стукіт коліс. Ми обганяли поодинокі далекі та близькі вогники. А зверху світили зірки. Небо було порізане плавною чорною лінією. Поїзд повільно піднімався в гори.
Петро видихнув тютюновий дим, і його туманна хмаринка вилетіла у відчинені двері.
— Що ми веземо? — тихо, зі схиленою головою, запитав він.
— Наркотики, — так само тихо відповів я.
Петро важко зітхнув.
— А я гадав, що пісок, — промовив він утомлено.
— І пісок теж веземо... Тільки мені здається, що піску малувато... у нас було два самоскиди...
Петро кивнув, не підводячи голови. Знову підніс люльку до рота.
Я пригадав, що у супровідній документації на вантаж була згадка про дванадцять тонн піску. Дванадцять тонн — це, напевно, майже повний вагон чи принаймні піввагона. А скільки тут? Я замислився, підраховуючи приблизну кількість мішків із піском. «Та ні, це марна справа», — вирішив я і визирнув у відчинені двері. Небо піднімалося дедалі вище над горами, які підпирали знизу.
— Я на хвильку, — мовив Петро і попрямував до купе.
Повернувся він уже без люльки, з двома піалами кави в руках.
— Що робитимемо? — запитав я, гріючи гарячою піалою долоні. — До першої великої станції та в міліцію? Так?
— І що далі? Заберуть нас, пісок викинуть, а наркотики... хто його знає, як із ними вчинять?!.. — він знову зітхнув, відсьорбнув кави. — Слід довезти пісок до України, а там можна і в міліцію, там уже своя міліція...
— Так, українська міліція нам швидше повірить, що ми взагалі-то пісок із Казахстану везли, а не зброю і наркотики... Особливо, якщо ми попросимо полковника Тараненка підтвердити, що ми кажемо правду.