До мене раптом дійшло, що Кавказ лишився позаду. Ми ще спускалися з його пагорбів, скочувалися в рівнину, імені якої ми не знали. Але російські назви залізничних станцій, які проносилися повз нас, радували душу.
Я подивився на Петра — він теж утупив погляд у вікно. Його обличчя випромінювало царський спокій, в очі повернулася твердість і самовпевненість. Може, і минулої ночі в тамбурі він теж був спокійний і впевнений у собі? Це я психував, намагаючись знайти миттєвий вихід із ситуації, коли все стало зрозуміло. Це я, раптом відчувши себе зрадженим усім і всіма: і полковником Тараненком, і цим піском, і власним попереднім ідеалізмом, — намагався примусити Петра розділити зі мною моє розчарування й невіру. А він приніс мені каву та прочитав лекцію про шкоду цинізму. Але не було в моїх нічних словах цинізму. Принаймні мені зараз здавалося, що не було. Я і тепер міг би, напевно, повторити все те ж саме — моя думка за кілька годин сну не змінилася. Змінився стан. Але, очевидно, стан духу зараз значно сильніший. Якщо тверда омана допомагає Петру залишатися спокійним, то нічого в цьому поганого нема! Нехай і далі обманює себе! Я і сам був би радий дурити себе, приписувати цьому піску чудодійну силу й цілком покладатися на цю силу в майбутньому відродженні України.
— Колю! — відірвав мене раптом Петро. — А ну як ми всі ці наркотики пожбуримо геть на ходу?
— Що таке верзеш! — Галя кинула на нього пильний погляд. — А коли діти знайдуть?
Петро, не звернувши уваги на Галину репліку, все ще дивився на мене — очікував почути мою думку.
Я провів рукою по вологому волоссю. Думав, намагаючись знайти відповідь на його питання.
— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.
— Хтось обов’язково попхнеться, — погодився я з ним. — Може, справді викинути на ходу?
— Якби у річку викинути... — запропонувала Гуля.
Петро посміхнувся:
— Це треба, щоб вагон посеред мосту став як стій і з годину там простояв! — і він заперечливо хитнув головою.
Хвилин за п’ятнадцять ми з Петром пробралися до вантажної частини вагона. Пройшлися під дощем по слизькому брезенту.
— То як, приміримося? — Петро зупинився біля внутрішнього боку рухомих дверей вагона.
Ми спробували відчинити двері, але вони намертво сиділи на місці. Ручки зсередини не було, і ми впиралися руками в мокре дерево, а ногами — у слизький брезент. Ноги від’їжджали, а двері стояли на місці.
— Нічого не вийде, — зітхнув я, відступивши на крок. Під дощем, який дедалі посилювався, витягнув із долонь кілька скабок. Озирнувся на Петра.
— Розумієш, ми, коли двері штовхаємо, стоїмо на мішках, і вони від нашої ваги ще міцніше ці двері тримають!
Петро знайшов край брезенту, відгорнув його, щоб оголити мішки з піском, які підпирали двері.
— Може, посунемо їх?
— Мені здається, це не найвдаліша думка, — зупинив я свого напарника. — Ми ж не знаємо, хто і де буде зустрічати інші мішки!
Петро стурбовано подивився на мене.
— Може, за півгодини потяг зупиниться, і до нашого вагона під’їде якась вантажівка. Що тоді робитимем? Живими нас навряд чи відпустять.
Петро зітхнув. Із його чорних вусів крапала вода. Ми вже обидва були до нитки мокрими.
— Гаразд, ходім до купе, — нарешті промовив він. — Варто ще помізкувати...
Повернувшись до купе, ми викрутили свій одяг — на підлозі від цього з’явилася чимала калюжа. Гуля розтерла мене своєю підстилкою, а Галя, подлубавшись у чорній господарській торбі, поставила на стіл півлітровку «Столичної».
Петро саме сушив рушником голову, завмер і вирячився на пляшку.
— Ти ж казала, що не брала з собою! — повільно і сердито промовив він.
— То я замість ліків, про всяк випадок... Вона була в мене скотчем до дна сумки приклеєна...
— Та ти, — Петро зблиснув очима, але відразу ж скосив погляд на мене, натягнуто посміхнувся, — бач яка у мене... хазяйновита...
Петро здер із пляшки «безкозирку» і налив у дві піалки, на око намагаючись визначити, скільки туди входить. У пляшці лишилося грамів триста.
— Давай, грійся! — кивнув він на мою піалку. Ми випили діловито і без тостів.
— Ще? — запитав Петро, піднявши пляшку над столом. Я кивнув.
Незабаром порожня пляшка полетіла у вікно. Повз нас промайнула ще одна станція з російською назвою. Дощ бив великими краплинами по даху вагона.
Петро відкинувся спиною на стінку. Ми сиділи мовчки і слухали дощ.