Горілка викликала в мені якусь радісну байдужість до найближчого майбутнього. Видно, це була хороша горілка, така ж, яку пив наш народ і до революції, і після.
Поїзд заколисував мене. Стукіт коліс зливався з барабанним дробом крапель об дах вагона. Я влігся на нижній полиці, підігнув ноги під себе, щоб не заважати Гулі. Вже засинаючи, відчув, як турботливі руки Гулі вкривали мене ковдрою. Затишне тепло прискорило прихід сну.
63
Прокинувся я вночі від стороннього шуму. Потяг відбивав колесами по рейкових стиках монотонний ритм. Але до цього ритму мої вуха вже звикли, щось інше вклинювалося в гул рухомого поїзда. І за вікном у нічній темряві пливли плями жовтого кольору.
Я спустив ноги на підлогу і присунувся до вікна.
Уздовж залізниці тепер мчало широке шосе, яким рухалася нескінченна колона вантажних машин із критими кузовами. Їхні фари й розбавляли темряву, додаючи до неї жовтизни. Фари кожної вантажівки били світлом у задній борт передньої. Я побачив усередині однієї машини солдатів, які дрімали, сидячи на лавках уздовж бічних бортів.
Потяг поволі зачав обганяти військову колону. У світлі фар промайнув синій щит: «Тихорєцьк — 50 км, Кущевська — 120 км, Ростов-на-Дону — 255 км».
Колона зупинилась і залишилася позаду. Шосе тепер було суцільною чорною смугою, яка бігла вздовж залізниці. Машин більше не було, і сторонній шум зник.
Я дивився на небо, на нерухомі зірки. Ми дійсно виїхали з-під дощу — усі зорі висіли на своїх місцях, жодна з них не ховалася за хмарою. Попереду на нас чекав гарний сонячний день, і хотілося вірити, що він буде гарний не тільки погодою.
До світанку я встиг заснути ще раз, сидячи за столом, підклавши під голову руки.
Уже напівпрокинувшись, я повільно розплющував очі.
Сонце сходило позаду потяга, жоден із його променів не потрапляв до віконця купе, але за вікном усе світилося. І так само бігло в яскравому сонячному світлі шосе, вже наповнене своїм автомобільним життям. Промчав повз «Ікарус» із табличкою «Ростов-Кропоткін», важкий рефрижератор натужно обганяв наш вагон.
Я налив води із балона до піалки, вийшов у тамбур і вмився. Опустив піалу на дерев’яну підлогу, відчинив зовнішні двері — і до тамбура одразу увірвалися гул і свіже повітря. Вітер за хвилину висушив моє мокре обличчя.
Ми вже снідали, скромно і мовчки, коли потяг уповільнив хід і почав повертати ліворуч. Шосе віддалялося від нас, і разом із шосе віддалялися рейки магістралі, що блищали на сонці. Тепер збоку простиралося кукурудзяне поле. Ми з Петром перезирнулися.
Галя опустила піалу з чаєм на стіл, повернула голову до Петра.
— Ви позбулися наркотиків?
Її обличчя випромінювало хвилювання.
Петро заперечливо хитнув головою.
— Та скажи хоч ти своєму! — Галя перевела погляд на Гулю.
— Жінки не повинні втручатись у справи чоловіків, — неголосно промовила Гуля.
Галя тільки похитала головою.
А потяг узяв іще лівіше. Петро визирнув у вікно й подивився уперед за ходом поїзда.
— Ну, що там? — запитав я нетерпляче, заразившись від Галі нервозністю.
— Депо.
Я теж визирнув із вікна і побачив, що ми наближаємося до стоянки товарняків. Праворуч можна було нарахувати десятків зо два потягів. Скільки їх було ліворуч — ми не бачили. Що кілька метрів відходила праворуч нова залізнична гілка, все далі й далі відсуваючи від нас кукурудзяне поле.
Потяг уповільнив хід, наче машиніст боявся проґавити потрібне йому відгалуження. Зупинився. Знову рушив.
Ми в'їжджали в ряди товарняків. Поміж найближчим із них і нами лежала ще одна, поки не зайнята гілка.
Я дивився на сусідній товарняк, повз який ми повільно сунулися. Товарняк був повним «асорті» — рефрижераторні вагони чергувалися з брудними цистернами і звичайними вагонами, схожими на той, у якому ми зараз їхали.
— Якщо пощастить, то звідси ми поїдемо вже без зайвого вантажу, — промовив я, намагаючись заспокоїти Галю. Бо ж саме під час останньої такої зупинки з’явилася нічна бригада, завдяки якій ми дізналися, що везли.
Щоправда, того разу потяг зупинився у безлюдному місці, й відбулося це, знову ж таки, вночі. А зараз радісне сонце піднімалося все вище над землею, яка прокинулася зі сну. Тому думати про те, що ми незабаром позбудемося небажаного вантажу, принаймні зараз було нелогічно.
Коли потяг зупинився, ми з Петром провели поглядом локомотив, який покинув нас. Довкруги стало незвично тихо.
Петро набив люльку і вийшов із вагона. Зупинився під вікном.
— Тепло як! — сказав він.