— Хто тут є? Полковнику, ви? — голосно запитав Петро.
З-під вагона, що належав станції Батайськ-товарна, викотилася пляшка пива, тоді друга. Пляшкове скло дзенькало, наштовхуючись на камені. Коли пляшки завмерли біля наших ніг, і тиша, повернувшись до нас, здавалася тривожною, з-під вагона викотилася ще одна пляшка.
— Є чим відкрити? — запитав знайомий голос.
— Ох і свиня ви, полковнику! — мовив Петро і, зітхнувши, присів на ящик.
— Ти чого? — з-під коліс батайського вагона виліз Вітольд Юхимович. — Перелякався, чи що?
Полковник був одягнутий у той самий адидасівський спортивний костюм і джинсову куртку. Він обтрусився і подивився на Петра.
Петро не відповів. Тільки ще раз зітхнув.
— А в тебе є чим відкрити? — полковник поглянув на мене.
Я підняв одну пляшку, зачепив її ребром кришки об залізну сходинку нашого вагона й ударив згори кулаком.
— З приїздом! — сказав я, простягаючи відкупорену пляшку полковнику.
Полковник узяв пляшку, відсьорбнув пива, обітер вільною рукою короткі вуса.
— Чому з приїздом? — мовби нічого не сталося, запитав він. — Я сюди раніше за вас приїхав!..
Тут уже я знизав плечима. Раптова втома, що охопила мене, відбила будь-яку охоту ставити полковнику запитання, яких накопичилося чимало.
«Напевно, він з'явився не для того, щоб одразу зникнути», — подумав я.
— Ну як? — після другого ковтка пива полковник обвів нас бадьорим поглядом. — Відпочили? Тепер час братися до справи!
Усі подивилися на полковника спантеличено.
— Збирайтеся, — сказав він.
— Куди? — запитав я.
Полковник позирнув на годинник, обернувши циферблат до багаття.
— За сорок хвилин від'їжджаємо, — промовив Вітольд Юхимович.
— На чому?
— На поїзді. Тільки не на цьому! — він кивнув на наш вагон. — Потім усе поясню!
Остання обіцянка полковника прозвучала дуже доречно. Петро підвівся з ящика, кинув очікувальний погляд на жіноцтво. Гуля і Галя теж підвелися.
— Ну, давайте, давайте, — підганяв полковник Тараненко. Він стояв під вагоном, доки ми збирали речі. Подивившись на Вітольда Юхимовича з наскрізного вікна купе, я помітив на його обличчі відбиток утоми. Відблиски багаття створювали ефект драматичного, театрального освітлення. Мішки під його очима за цього освітлення здавалися синцями, а саме обличчя було мертвотно-блідим. Звичайно охайні, рівно підстрижені вуса полковника втратили форму. «Видко, і йому нелегко далася ця дорога», — подумав я. Ні, я не жалів полковника, не відчував до нього жодного співчуття. Якщо когось і було мені зараз шкода, то це наших жінок та ідеаліста Петра. І себе, звісно, теж було шкода. Полковники ж не бувають ідеалістами. Наш полковник не був винятком, а отже, всі його труднощі були тільки тягарями військової служби. Не стільки військової, як секретної. «Може, він романтик й авантюрист? — подумалося мені зненацька. — Адже, судячи з віку, в КҐБ він прийшов у той час, коли спокійно мандрувати світом могли лише співробітники розвідки... Треба буде запитати в нього, чи багато він мандрував...»
Речі вже були зібрані. Галя і Гуля навели лад у нашому купе, акуратно склали верблюжі ковдри, посуд. Почистили ганчіркою примус.
— Хутчіше! — влетів до купе голос полковника. Уже біля вагона полковник забрав у Гулі подвійний баул, перекинув через плече. У Галі забрав її торбу й попрямував до хвоста потяга.
— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Петро. — А мішки з піском?
— А це не той пісок, — сказав, озирнувшись, полковник.
— Як «не той»? — вигукнув Петро. — Він же цинамоном пахне!
— Звісно, пахне, — спокійно погодився полковник Тараненко. — Туди п’ять кілограмів кориці пішло, на ці мішки! Пішли, потім усе поясню, — полковник закрокував уперед.
— Але ж там іще труп лежить! — задумливо сказав Петро, подавшись услід за нами.
Полковник зупинився.
— Який труп? — здивовано запитав він. — Звідки?
— Військовий труп, — на ходу відповів Петро. — Та нехай уже, потім усе поясню!
Ми вийшли до останнього вагона нашого потяга і, зашпортуючись за численні рейки, проминули кілька інших товарняків, які стояли щільно один до одного, наче корови у стійлі.
— Цей наш! — полковник зупинився, почекав на нас і пірнув у прохід між поїздами.
Ми слухняно йшли слідом за ним. Попереду хтось махнув рукою, і полковник, який ступав переді мною, махнув рукою у відповідь.
Зупинилися біля звичайного товарного вагона. З подивом я побачив, що людина, яка махнула полковнику й очікувала нас біля вагона, виявилася не ким, як бомжем Васею, котрий пригощав нас раками. Вася допоміг занести речі в службове купе вагона. На мій запитальний погляд він тільки посміхнувся і промовчав.