Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим
волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, — лагідно почала я. — Едно, відтепер ти можеш
робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа
подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу й зайшлася в риданнях. «Ти мене не
розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш з самого початку, ти
це навмисно. Ця лялька — це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це — ти». Вона насилу заспокоїлася.
Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Една була практичною особою. Я не
вважаю практичність вадою, тим більш, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але
практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не
підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це
мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не
гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів'я на цю тему, але наш народ придумав на такі
випадки ось це: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Можливо, я несправедлива до Едни, цілком
можливо, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай
собі. Хто їх знає, цих литовців.
Незважаючи на те, що Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, Рудий не припинив
вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися п'яним уранці. Едні це не
подобалося. По-перше, кому б із жінок це подобалося, а по-друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася як королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам
у колі родини. Читанню та світським бесідам. Одного разу Една взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу і заявила йому, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, що
якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться у нічних розвагах, то вона відразу
повіситься на цій косі. «Це буде художньо і лежатиме цілком на твоїй совісті».
Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя — це його життя, його
звички — це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб життя, то цей хтось може
забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Ніяких цидулок вона не залишила.
Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, вона до
нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у
будь-кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, я мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я
впевнена, що Рудий досі її кохає.
Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого боку, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм
приятелем був Рудий. І тільки зараз з'явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна Еріка, котрій до того ж не
було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і дуже
злився через це розуміння.
Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що
Еріка — повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що мені потрібна подруга і що
Еріка — саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи
вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така само глуха, як перфоратор, яким я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, — напевно, це припало б до вподоби
Віктору Гюго. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хто зна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її
перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер нашої мами, і тому я маю підозри, що він не
здався. Рудий дуже вперта людина.
Частина п`ята
Забавки
Страховиська Ерики(а)
Я так зрозумів, що якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а
доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він
все одно не мовчить, він давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм
виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я
стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.
Приклад Рудого не може не засмучувати і не може не сприяти народженню цілих зграй лячних думок. Так
самодостатньо хропіти здатна тільки людина, в якої немає совісті. Я знаю, про що кажу. Як можна дожити
до тридцяти років, щоб не зробити комусь або собі якоїсь гидоти, яка змушує совість ворушитися і заважає
смачно давити хропака? Та це неможливо, тому Рудий совість кудись подів, я так підозрюю, що він її
комусь вигідно штовхнув. І хтось відчуває на собі тиск двох совістей, а Рудого не катує жодна. Непогано
влаштувався.
Визнаю, що коли не зважати на погляди Рудого та на його слова, жити мені тут подобається. Тут немає
матері, я не ходжу на роботу, бо мені здається, що я живу чужим життям, у якому немає місця моїй роботі.
Роботі того Еріка, котрий ще позавчора розпочав ранок ерекцією, а відтак уже цілих два дні поспіль її не
дочекався. У дівчат ерекції не буває, шкільні книжки з анатомії в цьому сенсі нам не брехали. Це так
зворушливо: відчувати себе дівчиною, до того ж подругою такого небесного створіння, як Міра.
Мабуть, так ще буває в Едемі, хоча мені важко уявити собі Едем, по якому постійно вештається Рудий. Він
не спускає з мене ока, хоч замість цього радо спустив би курок, щоб здихатися мене раз і назавжди. Я його
розумію, він дбає про Міру, він не може бути впевненим у тому, що я її нізащо не скривджу, він навіть не
може бути впевненим у тому, що я врешті-решт не вкраду його улюбленого рушника помаранчевого
кольору. Добре, що я прихопив із дому одну сукню і пару спідниць. Це дозволяє мені не ходити з ранку до
вечора у джинсах чи в штанах. А то Рудий, ще, чого доброго, розгледить у мені чоловіка, бо я стаю
необачним. Так, Міра — сліпа, але цей молодик має гострий зір, до того ж він сам по собі дуже доскіпливий.
Хоча це я вже занадто перестраховуюся (з віком ми стаємо безпідставно полохливими), адже в наше рухливе
сторіччя дівчата віддають перевагу штаням. Я це перевіряв експериментальним шляхом. Колись я розсівся у
ресторації, і, поки чекав замовлення, — а тамтешні офіціанти з ярличками-цінниками «Павло», «Дмитро» та
«Тетяна» не звикли поспішати, — я вирішив підрахувати, скільки жінок пройде у спідницях (сукнях), а
скільки в штанях, штанях-капрі, бриджах, шортах (як ви бачите, потяг до використання наукового підходу
— це в мене від матусі). Отже, за час мого чекання на замовлення повз мене пройшло двадцять сім жінок.
Лише три з них були в сукні (спідниці). Одна бабуся у квітчастому сарафані. Одна жінка похилого віку в
сучасному діловому костюмі шоколадного кольору. І ще одне замріяне створіння в замалій спідничці, але в
того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала і усвідомлювала свою