кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий — цілком наша людина. Мені стало страшенно весело.
«Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).
Коли я вовтузився в ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей
день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку записочку, яка б
мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та й взагалі.
Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно
мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на
фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за домашню тварину в них вважається
скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали в місті, завзяті туристи, розумієш? Цікавляться архітектурою, пам'ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла
помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш зараз, до того ж добре тебе запам'ятала, ти ж
такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що в цьому є якийсь містичний збіг, правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».
Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п'ятій ранку. Де
можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути
товаришами-нерозлийвода, їй-Бо.
Частина восьма
Забавки
Розмірковування Міри
Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголодніли за ніч собаки, хапають за голі п’яти
обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік, і
намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди
поспушати, я почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що
абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає лише тоді, коли тобі
надзвичайно лячно.
На кухні вже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна
картина. Рудий, який завжди встає зарані, оскільки не любить поспішати на роботу, не любить
похапцемзаковтувати їжу та питво водночас, мабуть, сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю
страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет
Рудий не визнавав. Він зазвичай швеняє з кутка в куток, вмикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і
насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря
було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила і мовчала. «У нас не
курять, скільки можна тобі про це нагадувати?» — розпачав балачку Рудий. Еріка не відповідала, невже
кинула цигарку? Сумнівно.
Я увійшла. «Доброго ранку, сестро», — привітався Рудий, відкинувши газету на стіл. «Привіт, також не
спиться?» — питає Еріка. «Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?» — «Авжеж», — енергійно
відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.
Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс. «Чи не час тобі на роботу?» —
питаю в Рудого, тому що в кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує. Еріка мовчить (її тихі співи
звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура в музеї мадам Тюссо. «Зараз-зараз, — відмахнувся
від моїх слів Рудий, як від набридливих комашок. — Еріко, я можу в тебе щось спитати?» Так, почалося.
«Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім». Еріка говорить з Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона
так ніколи не поводиться. «А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де
ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб'язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні
і тобі не дають палити». Еріка зістрибує з підвіконня. «Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою
діяльністю».
Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку. «А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, в яких розглядаєш фотокартки (Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до
того ж Еріка щось таке встругнула із фотокартками, Рудий не каже що саме, навіщо я їй розповіла про
проблему Рудого з фотокартками?), прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені, коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл (Рудий стукає
по столі, хоч би не забився, він такий запальний, коли з'ясовує стосунки). Що сталося? Може, чимось
допомогти? Може, з кимось поговорити?» Рудий розпочав знущання.
Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні. «Це що ти свистиш, це що, Belle?» Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає
співати йому прямо в обличчя: «Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода
молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч з тобою». — «Українська версія
мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка?» Рудий, здається, трохи вражений.
«Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч з тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш як
супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула», — Еріка перестала
співати. «Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що в нас карантин.
Ну, я маю на увазі, що в наш час, час поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як
причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого
хвилюватися. Коли я п'ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, коли не забуду.
Рушники твої я взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває». Все ж таки вони варті одне одного. Еріка та
Рудий.
Рудий скинув зі столу своє горнятко, підхопився, сказав, що вже півгодини як він має бути на знімальному
майданчику і побіг до дверей. Еріка вийшла за ним. «Може, подати щось, нічого не забув, Руді?» У неї
лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників. Рудий хапає куртку і хутко вибігає за двері.
«А де прощальний поцілунок? — штучно обурюється Еріка. «Пішла ти під три чорти!» — лунає за дверима.
«О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел», — радісно відгукується
Еріка.
«Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися?» — уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх
стосунків. Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає. «Ой летіли в день осінній дикі гуси до
самотньої верби, там, де двоє — там весілля, а де троє — перші ягоди журби». Проспівала і замовкла. От і
думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не
те. Але ще щось, щось вагоміше і дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли
заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує. «Ти не хвилюйся, врешті-
решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих