речей». — «Таких сталих, як моя сліпота?» — «Таких, так. Таких сталих речей мало. Все минеться. Все
минає, минеться й це».
Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її
життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде своє життя незалежно від того, чекатиму я її у
якомусь закапелку, чи ні. Хоча мене лякає думка, що в мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму
житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, яких не розповідала нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько — це найближчі для мене люди, яким я можу
розповісти майже все, за винятком дуже особистісних речей чи дитячих дурниць, за які трохи соромно.
«Майже все» — це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше ніж «майже все», щось поміж
«майже всім» та «всім». Я переконана, що «все» не розповідаєш навіть собі.
Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб'є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та
борони Боже! Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з'явилося натхнення написати
пісню, я іноді пишу пісні.
Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п'яти штук
(сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним). «Гей, сонна царівно, чим займаєшся?» Я чую, як Еріка
перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи ще немає. «Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та
ще й в такій кількості?» — запитую в неї. «Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на
узвозі?» Я посміхнулася. «А я не пам'ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини, я могла співати
будь-що, могла своє, могла народне, могла співати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні». —
«Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та
«Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними». Виявляється, що
Еріка багато знає про пісенну творчість. «А ти багато чого знаєш про пісенну творчість», — вимовляю
вголос свою думку. «Так, цікавлюся трохи, — каже Еріка. — То ти мені заспіваєш свою нову пісню?»
І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого.
Ось вона:
Я вплету, вплету в вінок червоний мак,
То є сором мій, зашарілась я,
А для парубка це буде знак:
Закохалася, я влюбилася.
Я вплету в вінок барвінкову блакить —
Мої сльози це, настраждалася,
Хай коханому він говорить:
Я влюбилася, закохалася.
Ой, вплету я соняховий квіт,
То розлука є... Схаменулася.
Хоч єдиним є він на весь світ,
Не кохає він, не милується.
Я вплету, вплету в вінок червоний мак,
Як те марево, коли віддалася,
Не кохає мене, матінко, юнак,
Я ж влюбилася, закохалася.
«Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, — каже Еріка. — А ти талановита, як на мене, ти дуже
талановита». Еріка проспівує перші рядки пісні. «Чудово». — «А ти коли-небудь писала пісні?» — «Ні, —
відповідає Еріка. — Майже ніколи не писала, втім, я їх завжди запам'ятовую, будь-які пісні. Мені достатньо
почути один раз пісню, і вона засідає в моїй голові». — «До цього також треба мати хист, — кажу я. — А
невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти». Еріка замислилася. «Ні, по-перше, я
не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по-друге, вірші у мене також виходять дуже
специфічні. Останнього вірша я написала ще в школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з
піонерів не турнули». Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона поринає в спогади.
Еріка розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто. «Наша класна керівниця сказала, що
ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню
важливість для кожної молодої людини, народженої в СРСР. Вірші мали бути ідейні». Еріка зовсім забула
про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити.
Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто в неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно
насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому Еріка
вирішила власноруч написати вірша і видати його за вірш видатної дитячої письменниці Агнії Барто. «Та
хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейний».
Приблизно так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти вірш — невелика праця, багато хто їх
пише, то й вона зможе. Вірш вийшов приблизно таким (Еріка не пам'ятає дослівно, багато збігло часу, тож
тут наводиться лише той фрагмент, який запам'ятала Еріка):
В одной московской школе
Училась Егорова Оля,
Оля была комсомолкой,
Умной была и бойкой.
Белый воротник, манжеты
Всегда накрахмалены и надеты.
Выучен Пушкин, Некрасов,
Ученица лучшая в классе.
Только директор не знал,
И даже отец не подозревал,
Что только наступит ночь —
Как сразу меняется дочь.
Она надевает короткую юбку,
Ярко красит пухлую губку,
Идет под Интурист
Зарабатывать на жизнь.
Давали в валюте Оле,
Но узнали про это в школе.
Позор ей и экзекуция!
Комсомолка — и вдруг проституция!!!
Нужно комсомолкой быть утром,
днем й ночью!
Нужно партию любить, Оля,
это точно!
Після врочистого декламування цього вірша Еріці було скрутно, її цькували усі: мати, яку терміново
викликали до школи, вчителі (особливо обурювалася вчителька російської мови та літератури), директор, одна особа з таємничого «райвно», а також піонерські лідери та комсомольське керівництво школи. «Як ти
взагалі додумалася таке написати?» — крізь сміх спитала я в Еріки. «Не знаю, — відверто відповіла вона. —
Коли я його написала, мені здалося, що в мене вийшло щось близьке до шедевру. Дуже близьке. Щось таке, як писав Володимир Маяковський, соціальне гостре. І я пишалася цим віршем. Але після скандалу
припинила свої творчі муки». — «Жаль. Щось у тому віршику було. Тобі варто продовжувати писати, вдосконалюватись», — сказала я. Еріка пообіцяла подумати над цим. Я їй нагадала, що обіцянки-цяцянки.
«Але ми трохи відволіклися. То що ти розставила на підвіконні?»
«Розумієш, Міро, у мене змалечку хворі нирки, тому я мушу вживати деяких профілактичних заходів». —
«Ти принесла до хати профілактичні заходи?» Мене чомусь злякали слова «профілактичні заходи», п'ять
профілактичних заходів на моєму підвіконні — це наче жахливий сон. «Певною мірою», — сказала Еріка. І
почала співати: «И Родина щедро поила меня березовым соком, березовым соком». — «Щось не розумію»,
— сказала я. Еріка зробила ще одну спробу, наче змінила платівку. «Я в весеннем лесу пил березовый сок, с
ненаглядной певуньей в стогу ночевал. Ну??? — вимогливо звернулася вона до мене. — Хвилина пішла!»
Втім, не буду вдаватися до тортур. Це — березовий сік, я мушу його пити, до речі, він корисний для всіх, ти
також можеш його пити. — Еріка трохи замислилася. — Навіть Рудий може його пити, хоч я не впевнена, що це йому допоможе». — «То тепер у нас наставлено банок з березовим соком?» — я вимагала уточнень.
«Еге ж. П'ять банок, я купила його у селян ще навесні, він зберігався в одному місці, а зараз я вирішила, що
він тут нікому не завадить». «Авжеж, не завадить», — сказала я, розмірковуючи над тим, як відреагує Рудий
на п'ять банок з березовим соком, що примостилися на його улюбленому кухонному підвіконні. Думаю, він