цветочек»). Ну, з ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з'явилася та Настя
(чи Олена, чи Маруся?), та й щодо неї в сексуальному плані ще невідомо: вийшло у нього щось чи ні? Казка
це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було
чимось заповнювати вільний час.
Отож мені кортіло когось мацати і мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка
Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п'ятнадцятирічного капітана, вона була недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала
своє волосся. Вона була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона
здавалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це
буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не
висохло. Та й взагалі про таку пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати
подружкам всеньке життя. Оближіться.
Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як взагалі все
відбулося, — першою моєю думкою було таке: невже п'ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і
не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина і дядечко, який любив комах, ну, може, не любив, любити — це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього
роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун
Жуль просто не захотів про це розповідати, можна сказати, навмисне приховав найцікавішу сторінку життя
п'ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Втім, хай це залишається на його жуль-вернівській
совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно
прибирають всі натяки на секс. Марні старання — діти уміють читати між рядків.
Потім я закохався у Валерію, спочатку я закохався в її ім'я, аж потім придивився до неї і вирішив, що й сама
вона нівроку. Вона не звертала на мене ніякої уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини в тому
університеті, де я навчався. Я добряче вчив латину, потім перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу.
Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу я латину, тому що їй взагалі було до одного місця все наше
навчання та процес втовкмачування в наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім
відчиняла кватирку, щоб сапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з
авдиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом, а потім сідала в свою «Волгу», і ми
її тільки й бачили.
Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди
вистачало черв'ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися
куди завгодно, аби лиш не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачте, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так
нічого й не вийшло.
Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до
жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в
інтимний зв'язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове
знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була
не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».
Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось
надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам — цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд), але подбали, щоб я народився і
виріс високим красенем (ну, не таким уже красенем і не таким уже високим, але нівроку). А ще я вмів
жартувати, інколи, правда я цим зловживав. Почуття гумору в мене було специфічним, але дівчата реготали
як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.
Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчата, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися
здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене
Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше — Ернест, чи також могла б запитати:
«Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вишевкуватися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.
Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи
буду щось з нею мати, чи ні. Деякі чоловіки знають відразу: вийде у нього з тією або тією жінкою чи ні. А я
не знаю цього ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній
із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже
розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.
Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував.
Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї
розширилися очі), прогулянка по супермаркетах — це вам не просто так вештатися вулицями, але
погодилася, що це не така вже й погана думка. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевне, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти
лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато
більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути
категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.
Міра сьогодні тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На
мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався.
Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я.
Адже я — чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев'ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, зараз я був зодягнутий. Навряд чи я
народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам —
сто відсотків, а я б підслухав.
Блукати в супермаркетах було весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, але весь
час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім'ям, та сліпа
дівчина — уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса. Двічі
мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же
пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб'єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» — а я іржав і
навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця із