бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», — суворо
сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», — заспокоїв його я.
В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі зараз говорять про те, що молодь не цікавиться
літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п'є пиво чи кока-колу та цілими днями й
ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають
народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти всього цього не
люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітей, щось любити чи робити таке, що їм
не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш «Кайдашеву сім'ю» і не відповіси на
мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша «Каменярі», то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде
батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов
ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік в тому ж класі навіть із
двійками (чи зараз вони шестірки?)» — Так думає сучасний школяр.
Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати у телевізійних передачах, ховати національну культуру
та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію.
Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж всілякі компанії постійно запроваджують акції, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець із акцій. Не розуміюся на цьому, проте моє
нерозуміння — це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.
Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в
кожному пакунку чіпсів, — відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з
друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до
Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!) Але ні. Ніхто
цього не робить. Може, колись. Завжди оце непевне «колись».
Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної
революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це — супер, — каже вона. — Це
сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його
немає. Несподівано Міра звертається до мене: «Еріко, ти, часом, ти... не лесбіянка? Тільки не ображайся.
Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще мене хвилює те, що мене тягне до тебе.
Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася із цим боротися. Я починаю
думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це зі мною трапилося? Звідки узявся цей потяг до
жінок? Коли мені стали подобатися жінки? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не
спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?»
От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, аби Міра
виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою
природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому — бути
цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне
самцем, аякже, так і має бути. В принципі, усе своє життя я думав, що я — самовпевнений самець, і лише
сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі
штуки. Грається з людьми.
Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п'єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці
обов'язково вистрілює. Рушниця обов'язково вистрілює.
У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися із тим, що я лесбіянка), чи
сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може
посварити тебе з людиною, може відкинути тебе на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі
все життя. Брехня — це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою
інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на
негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.
Я наважуюсь, передовсім тому, що я — егоїст. «Міро, я — чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік». —
«Не вірю», — відчайдушно каже Міра і відступає від мене. Перелякане бідне дівча. «Чому ти не хочеш
сказати правду?» Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь
підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем. «Але я можу довести, що належу до
чоловічої статі. У найпростіший спосіб». Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде
ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою
болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я — егоїстичне створіння, і мені, як нікому
іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну
чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не
про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок), навіть
Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більш того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, в якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб
вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, — це багато про що свідчить.
«Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова в твоєму
паспорті». Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій
стадії, з якої немає вороття. Тому я починаю говорити до Міри: «Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти
можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти — доросла жінка, і все
зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук». Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю в свою промову до
біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я
«пожартувала», що насправді я — жінка, а ніякий не чоловік.
Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в
своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, — мого
німого, але слухняного друга. «Немалий», — каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно
чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо
взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Втім, я
нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути.